— А може, ти сам? — зробив останню спробу збороти спокусу Гриша. — Бери огірок і…
Давидко вхопив його за руку і силоміць потягнув за собою по високій стерні.
— Чи ти дурний? — вигукнув він. — Огинається від такого добра!
Вони потрюхикали пригинцем, тоді побігли підтюпцем, тоді зірвалися у чвал, тільки бринькала під босими ногами стерня та гойдався золотом світ перед очима від моря розквітлих соняшників, до якого вони прямували.
І тут позаду щось загурчало. Тихо, тоді голосніше, попервах ніби роздратовано, гнівливо, але одразу вгамувалося і забриніло рівно й мелодійно, як величезний джміль. Бов-бов-бов-ле-лені.
Гриша озирнувся ще на бігу, ще наближаючись щокроку до соняшників і до обіцяного Самусем меду, але вже відчуваючи, що сталося щось таке, від чого всі меди на світі для нього згіркли.
Комбайн Безкоровайного, похитуючись і перевалюючись, повільно увійшов у загінку, загудів рівно і вдоволено, посунув уперед, швидше й швидше, заяскрів на сонці своїми жовтогарячими боками, пойнявся ледь помітним серпанком і врешті хмаркою, що здалеку видавалася золотистою.
Гриша став. Давидко ще пробіг трохи, поки помітив, що біжить самотою, зупинився й собі, гукнув:
— Ти чого?
— Візьми огірок, а то я вертаюся, — сказав Гриша.
— Здурів!
— Візьми, а то ніколи.
Гриша навіть не став ждати, поки Давидко підійде до нього. Поклав огірок на стерню і помчав навздогін за комбайном Безкоровайного.
Все ж таки той комбайн страшенно схожий на золотистого джмеля. І хмарка, якою він оповитий, так само золотиста. Мабуть, вона й зсередини теж така, слід тільки добре придивитися.
Чи міг би тепер сказати, що вже надивився досхочу? І кому? Зіньці Федорівні?
Але з Зінькою Федорівною можна сугубо, трегубо і многогубо тільки про діло, тільки про те, що треба, бо вона голова колгоспу, а на голову колгоспу падає все: стурбованість, надії, озлоблення, несприятливі погодні умови і відповідальність, відповідальність, відповідальність.
Коли б Гриша був поетом, він би склав оду про голову колгоспу. І не тому, що голова, як це вважають деякі письменники (та й хіба самі письменники?), затуляє могутньою постаттю всіх сільських трудівників, вивищуючись над ними, як мідний пам’ятник. Пам’ятники, як відомо, тільки нагадують нам про зроблене, а живим — живе.
Голова нікого не затуляє і не заміняє, він тільки віддувається за всіх — це правда. А для нього треба міцно стояти на ногах, вростати в землю так, щоб не виколупали тебе ніякі землерийні машини і ніякі сили на світі. Тому всі голови міцно стоять на ногах. Через це вони трохи неповороткі, зате хитрі. Вони люблять гарні хати (ой чия то хата так оздобленая?), але не витрачають на це державних грошей. Люблять вони чорні «Волги». Коли ж чорних не дістається, то їздять на тих, які занарядить Міністерство торгівлі у район. Ще більше вони люблять відзнаки, але ніколи не переймаються марнослав’ям, бо не мають для того часу. Найцікавіше (це вже межує з якоюсь містикою), що всі голови колгоспів, незалежно від їхньої статі, мовби однакові. Чоловіки схожі на голів і жінки схожі на голів, ви ніколи не сплутаєте їх з кимось іншим, а зустрівши, одразу вигукнете: «Доброго здоров’ячка, товаришу голово!» І це тим дивніше, що голова як частина тіла в голови колгоспу не займає такого вже надто особливою місця. На перший план тут висувається щось інше, зовсім не біологічне, а мовби стратегічне, чи що: упертість, несхитність, сталево-кам’яна вольовитість. Він піднятий над землею і над усім світом великим відчуттям всемогутності сміху. Сміх очищає кров. Тому голова усміхається і тоді, коли йому говорять розумні речі, і тоді, коли чує дурниці. Насправді ж — він виставляє мудру усмішку, як щит, відгороджується нею, як дипломат від чужого міністра закордонних справ. Нам своє робить!
Вам хочеться того й сього або так і сяк, а голова знає, що тільки ось як. Ви приїхали й поїхали, а голова зостається. «А я таке зілля маю, що химери одганяю»… Голова свистить, як шпак, услід тимчасовим уповноваженим, а клює тільки свої зернята. Сонце його пече, дощі січуть, вітри здимають, морози докучають, а він тільки крекче, червоніє, надимається і вростає в землю ще глибше. Навіть єгипетські піраміди розвалюються, а він стоїть. Гірські хребти під дією всемогутніх сил природи згладжуються, нижчають, присідають, а голова колгоспу не просто собі стоїть, а що ніби й вивищується щодалі більше і дужче.
Скажуть: а селяни взагалі? Хіба вони не такі, як голови колгоспів? І чи неодмінно треба стати головою, щоб скупчити в собі всі ці ознаки, властивості й гідності свого народу, працелюбного і твердого в історії? Тоді спитаємо й ми: а що таке селяни і де вони тепер? І чи вони збереглися в своєму первісному, сказати б, віддистильованому вигляді? Летять до міста, надто що крила з синтетики тепер купиш будь-де. Колишні селяни переходять в оту неозначену категорію людства, яка метається між житловими масивами великих і малих міст і тими географічними просторами, де половіє жито, красується пшениця, тихо росте в землі картопля, кувікають поросята, начиняються ковбаси і настоюється в глечиках густа сметана.