— То як, Зінько Федорівно, — спитав Гриша голову колгоспу по телефону, — ви не заперечуєте, щоб я підміняв Педана на бурякоагрегаті в нічні зміни?
— Давай домовимося так, — сказала Зінька Федорівна, — ти мені нічого не казав, а я нічого не чула.
— Згода.
— А тепер ти мені скажи: як ти відігнав од нас Жмака? Я тобі за це готова в ніжки поклонитися.
— Та як? Ви ж мене кинули йому в пащу, от я й відкручувався. То як мені — сідати на комбайн?
— А хіба я коли-небудь була проти? — сказала Зінька Федорівна.
І тут пішов дощ. Перед тим земля, спечена сонцем, була тверда, як бугаячий лоб, а тепер за одну ніч розкисла, розповзлася, мов та гася з прислів’я, і вже не була доброю і всеплодющою, а тільки хижо-нещадимою і найперше намагалася засмоктати тебе в свої нетрі, проковтнути, злизати лизнем.
Однак у наміри автора не входить описування дощів. Автор не може (і не хоче!) конкурувати з класиками. Незважаючи на свій похилий вік, автор досі ще пам’ятає геніальну картину українських дощів у Коцюбинського: «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться вгорі і спускають на землю мокрі коси…» Але класики не знали, що таке п’ятдесят мільйонів тонн цукрових буряків. Такої кількості цих, як пишуть наші журналісти, «солодких коренів» взагалі не знав жоден народ. І ніхто не знає, як це посіяти, як шарувати, прополювати, доглядати, а найголовніше: як викопати.
Ми копаємо буряки! Нас п’ятдесят мільйонів, а буряків — п’ятдесят мільйонів тонн, та ще додамо десять мільйонів тонн землі, яка налипла на буряках. І ось у світі діється те й се, одні країни розвиваються сюди, інші розвиваються туди, ще інші зовсім не розвиваються, а над ними нависають ті, хто з жиру біситься, а ми знай копаємо буряки. Копаємо в землі тугій, як бугаячий лоб, і в розболоченій, як оті хлябі небесні в старих книгах, і в скованій морозами, твердій, як танкова броня, копаємо невтомно, уперто й завзято, бо хочемо, щоб у цьому жорстокому й безжалісному світі було хоч трохи чогось доброго й солодкого. Облишмо доброту абстрактну для вправ кабінетних філософів. Ми люди конкретної дії, ми годуємо людей, так і запишемо. А тим часом копатимемо свої буряки, бо їх багато, а часу мало.
Удосвіта, в дикій темряві, по непролазній багнюці дочалапкався до Гришиного комбайна дядько Обеліск і повідомив:
— Прибули товариші з області!
— Скільки? — спитав Гриша.
— Двоє. Чоловік і жінка. А може, жінка й чоловік. Тут я не розібрав. Ночувать ніде, то я їх до Самуся-Несвіжого.
— Там же цей вчитель новий.
— Помістилися. Тепер требують вас.
— Звідки вони, кажете?
— З самої області.
— І що?
— Требують.
Тут мимоволі доведеться повернутися до початку цього розділочка. Чому «Ой лопнув обруч…»? Може, слід було б сказати: луснув? Адже ми вже наводили слова одного шановного поета: «У чоловіка лускався терпець». Не будемо приховувати, наводили для сміху. Бо в народі нашому слово «лускати, луснув» завжди достосовувалося коли не до плодів земних (насіння, горіхів), то до сміху, і коли хтось надто смішив людей, то вони добродушно вигукували: «А щоб ти луснуло!»
Що ж до терпцю, то він міг урватися або, в крайньому випадку, лопатися так само, як обручі на діжках і барилах, про що й наша пісня: «Ой лопнув обруч та й коло барила…»
Далі йдеться про дівчину, яка козака обдурила, але нам не до дівчат.
Коли Гриша Левенець, сидячи на буряковому комбайні, серед хлябів небесних і земних, почув, що знов по його душу приїхали якісь перевіряльники, то, попри свій молодий вік і геть нікчемний керівний стаж, відчув він, що в нього лопається терпець, як обруч на барилі.
Розклад годин був тепер у Гриші такий, як натягнута струна або туго напнутий барабан. Цілий день — сільрадівські справи з неминучими клопотами, маленькими радощами, розчаруваннями, дрібними конфліктами і досягненнями, розмах яких обмежувався тільки розмірами Веселоярська.