Гриша кинувся шукати Зіньку Федорівну. Вона тепер уже не усувалася, а просто зникла в невідомому напрямку. Колгосп — ціла держава. Голова то там, то там, то ще он аж там, сьогодні вже немає, а завтра, мабуть, не буде. Невловимість — одна з форм самозахисту всіх голів колгоспів, які знають, що вони зовсім не боги, але знають і те, що вимагають од них набагато більше, ніж од усіх богів відомих і невідомих. Не було Зіньки Федорівни — був у Гриші його консультант і великий попередник дядько Зновобрать.
— Свиридоне Карповичу, — відчаєно здійняв перед ним руки Гриша, — як же це так? У мене вже вдома напружена ситуація, забув, коли й висипався, їсти не їм, тільки про буряк думаю, а буряк лежить і не ворушиться! Треба ж щось робити!
— А що ж ти зробиш, кажеться-говориться? — доволі спокійно поспитав дядько Зновобрать.
— Ну хіба я знаю? Може, створити там депутатську групу по вивезенню врожаю. Може, народний контроль, пост чи там що. Як у нас у селі — пост чи група?
— Група.
— А може, створити комісію? І щоб ви її очолили?
— Та я-то можу й очолити, здається-бачиться, а тільки чим же ти вивезеш ті буряки з цієї багнюки? Ні група, ні комісія ж їх не вивезе?
— Не вивезе, — згодився Гриша. — Але треба ж щось робити!
— А хто каже — не треба? Я, кажеться-говориться, Зіньці Федорівні вже всі печінки прогриз. А виходить як? Осінь суха — ніяких тобі пробуксовок.
— Ну, — крикнув Гриша, — осінь суха! А коли така, як оце тепер? Тоді як?
— Здається-бачиться, коли зарядять дощі, тоді Зінька Федорівна сидить і жде, поки протряхне або вдарить мороз. Вивозь собі бурячки — дешево й сердито. А я що їй кажу? Я кажу: треба коней і вози. Он у мене друзяка в сусідньому районі головою колгоспу вже сорок год. Техніка в нього така, як і у всіх, а ще: вісім десятків коней і півсотні возів. Чи тобі буряк вихопити з грязюки, чи мінеральні добрива з станції по бездоріжжю, чи органіку на поля — кінь незамінимий у всьому. А в чім питання? В кормах і статистиці. Статистика зняла коня з усіх звітів, не зоставила йому й кормів у планах. Як хочеш, так і годуй. Так що мати коня в колгоспі, то треба мати й характер. А який характер у Зіньки Федорівни нашої? Женщина.
Гриша згадав, як він виписував на картонному ящику безконечні «Ц.Ц.Ц.», а на відповідь мав тільки «На фе…» — і якось ніби зів’яв чи вклякнув. Але перед дядьком Зновобрать треба було не подавати виду, тому Гриша заявив:
— Як ви собі хочете, а я на сесії сільської Ради поставлю питання про вивезення буряків!
— Поставити можна, — згодився Зновобрать. — Чом би й не поставити таке симпатичне питання?
Але до сесії втриматися на комбайні Гриші не вдалося.
І, до речі, зовсім не через Дашуньку.
І не через напружену міжнародну обстановку.
1 не через несприятливі погодні умови.
Якось увечері, коли Гриша, забрьоханий по самі вуха, приїхав зміняти ще забрьоханішого Педана, той спокійно сказав йому:
— Я б тобі, Гришо, порадив не лізти більше на цей комбайн.
— А на який же мені лізти? — здивувався Гриша.
— Та ні на який. Взагалі плюнь і сиди коло своєї печатки.
— Хто це тобі сказав?
— Та ніхто. Я тобі кажу. Як товариш і друг. Крутився тут сьогодні один рехверент. Таке — й не чоловік, а тьху! Крутилося, вертілося, а тоді почало мені лізти в душу. Я його відпихаю, а воно лізе! Я його від себе, а воно — прямо без мила. Таке слизьке, таке вже, я тобі скажу…
— Як гад?
— Точно! Як найостанніший гад — лізе, й сичить, і слиною бризкає. І все ж воно знає! Значить, ти відкриваєш сесію. Так? Відкриваєш і кажеш: дорогі товариші такі та ще он які! На сьогоднішній день ми маємо те і се, а також іще он те, одним словом, усе, як годиться! А тут я, Педан, тобто як депутат, прошу слова, і ти даєш, бо не можеш не дати. Я лізу на трибуну і кажу. Це воно мені турчить у вухо, щоб я, значить, казав. Ось, кажу, товариші такі та ще он які, ви владу Григорію Левенцю довірили? Довірили. А як він її використовує і як виправдовує ваше високе довір’я? А ось як. Вдень спить, а вночі спихає мене з бурякоагрегату і завойовує собі славу і матеріальне благополуччя. Можемо ми таке далі терпіти з вами? Ну, і так далі.
Гриша не міг отямитися.
— А ти ж йому що? — врешті простогнав він.
Педан свиснув.
— А що я йому?
— Міг би ж ти сказати, що для мене ні слава, ні гроші…
— Та кому казати, кому?
— Хто ж це міг отак про мене?
— А воно тобі нужне?.. Я й сам тут йому трохи… гм-гм!.. Так що ти не переживай. А тільки моя така думка: тікай звідси, Гришо, поки не пізно! На мені той гад посковзнувся, а хтось — глянь — і згодиться отак проти тебе навоняти… Ти ночей не спиш, з сили вибиваєшся, а ці гади… Плюнь, Гришо, і вспокойся!