Гриша не міг стямитися від несподіванки й обурення.
— Слухай, Педане, як же це так? Виходить, коли я голова, то й курей своїх не годуй, і поросяті бур'янцю не нарви, і гвіздка в стіну не забий? А хто ж це має робити? Що ми — графи, князі, бояри?
— Та чи я знаю? — сплюнув Педан. — Мені воно все однакове. Я тому гадові все пояснив популярно, тобто по морді з обох сторін. А тільки ти ж знаєш, Гришо, як воно буває… Тікай звідси, поки не пізно!
— Не втечу! — гукнув Гриша затято. — І ніяка сила мене!..
Але сила знайшлася. Дядько Обеліск уночі, пішки, босий прибіг на буряки і повідомив свого голову, що на його голову впали якісь перевіряльники.
Ось тут і лопнув обруч терпіння нашого героя. Він не повірив.
— Мене? — перепитав дядька Обеліска.
— Особисто й персонально, — підтвердив той. — Приїхали смерком і вже требують. Мокрі як хлющ. Я їх до Наталки на гарячий борщ.
— І таки мене? — ніяк не міг повірити Гриша.
— Кажуть: сільського керівника требують як клас.
— Ну, гадство! — вилаявся Гриша.
Тепер він уже шкодував, що досі не розповів ні дядькові Зновобрать, ні Зіньці Федорівні, та й взагалі нікому про те, як його терзали то за кіз, то за інститутську довідку, то за ненароджених дітей. Яка там ще бенеря звалилася йому на голову?
— Вранці буду, — сказав він дядькові Обеліску. — Нагодуйте там їх, дайте поспати.
— Та посплять вони в нас, як клас! — пообіцяв дядько Обеліск.
Пух-перо
Ганна Панасівна вже була на своєму секретарському посту. Всі установи тримаються на секретарях. Коли б автор був поетом, він написав би оду секретарям. Голови очолюють, а роблять усе секретарі. Ну, і так далі. А може, й ліпше, що автор не поет і не пише од? Бо згарячу понаписував би і про те, що треба, й про те, що не треба.
Але Ганна Панасівна гідна і од, і панегіриків, і величальних пісень.
— Що тут у нас, Ганно Панасівно? — спитав Гриша.
— Комісія по захисту довколишнього середовища. Мало не з столиці.
— Скільки їх?
— Двоє. Чоловік і жінка. Жінка молода й гарна, а чоловік з бородою і голий.
— Зовсім голий?
— Та не зовсім. Щось на ньому є, та тільки таке, що й не примітиш.
— І ви його в сільраду впустили — голого?
— Я сказала, що в трусах сюди негоже, а він каже, що то не труси, а шорти, тобто коротенькі штанці.
— То що ж він — піонер?
— Так з бородою ж! Ну, я і в тих шортах не пустила. Кажу: без голови сільради не можу.
— А що ж мені з ним робити?
— Ви йому авторитетно скажіть.
— А приїхали чого?
— Кажуть: гусяче питання.
— Гусяче?
— Дали мені завдання, щоб підготувала довідку про кількість гусей на території нашої сільради в приватному секторі і в колективному користуванні, скільки голих, а скільки в пір'ї, який процент падіжу, а скільки вижило…
Гриша слухав і не йняв віри почутому. Нарешті він схаменувся.
— Ганно Панасівно, а не могли б ми купити робота?
— Робота? Що ви, Григорію Васильовичу, хіба це можливо?
— Тепер немає нічого неможливого. Купити таку залізну чортівню, щоб стояла отут і залізним голосом відповідала на всі дурниці, які збредуть комусь у голову!
— У нас асигнувань і на простенького робота немає,— пояснила йому Ганна Панасівна, — а ви ще й такого хочете, щоб говорив! То ж, мабуть, дуже дорогий.
— А ми з вами, виходить, безплатні?
— Та я ж не знаю.
— Ну, гаразд, Ганно Панасівно. Будемо відбивати штурм гусячої комісії. Ви вже підготували довідку?
— Готую.
— Я піду подзвоню до Зіньки Федорівни, а тоді вже ми з вами подумаємо, як і що.
— Я б вам, Григорію Васильовичу, порадила знаєте що?
— А що?
— Поговоріть зі Свиридоном Карповичем. Він чоловік досвідчений…
Гриша ляснув себе по лобі. Справді: чому він індивідуально віддувався досі перед усіма перевіряннями і не попросив поради ні в кого, а надто в такого мудрого чоловіка, як Зновобрать?
— Дякую, Ганно Панасівно, — розчулено мовив він. — Свиридон Карпович уже тут?
— Я подзвонила йому, зараз буде.
— От уже дякую вам, так дякую!
Гриша навіть руку б поцілував Ганні Панасівні, коли б умів, та, на жаль, в селі чомусь не заведено цілувати рук так само, як ніхто ніколи не вживає слова «труд», хоч трудяться там люди запекло й самовіддано від народження до самої смерті.