По телефону Гриша розшукав Зіньку Федорівну і конспективно розповів їй про мороку з перевіряннями і про свої злигодні.
— Чому ж не казав про це? — спокійно поспитала Зінька Федорівна.
— Не хотів турбувати. Думав: само минеться. А воно…
— Ти, мабуть, газет не читаєш.
— А що?
— Читав би, то знав. То «Під шелест анонімок», то «Карась, якого не було», то про шістдесят дві комісії на один радгосп. Я вже це знаю і ставлюся до всього спокійно.
— Та як же можна спокійно?!
— А так. Розпихаю перевіряльників по галузях. Тих — на агронома, тих — на зоотехніка, тих — на інженера, тих — на бухгалтерію. А до мене — тільки з висновками. А на висновки що? Візьмемо до відома, вживемо заходів, недоліки усунемо, упущенням покладемо край.
— Так у вас же господарство, а мене терзають хтозна й за що. Суцільні обмови!
— От ти й постав на сесії питання про обмовників.
І трубка «клац» — і вже ти не впіймаєш Зіньку Федорівну ні сьогодні, ні в «обозримом будущем».
Але тут з’явилася велика рятівна сила в особі Свиридона Карповича.
— Ну, що тут у тебе, кажеться-говориться?
Гриша розповів про все. І про кози, і про Недайкашу з сільгоспінституту, і про демографію, і про гусячу комісію, яка налетіла й крил не замочила.
Зновобрать довго мовчав і мудро мружився. Тоді поставив «наводяще» запитання:
— І як воно — без підписів усе оте?
— Підпис скрізь однаковий: Шпугутькало.
— Сичик, значиться.
Гриша не зрозумів.
— Що ви сказали, Свиридоне Карповичу?
— Пугутькало — це сичик. Дрібненький такий, кажеться-говориться, неважнецький сич. З отих, що на вмируще кричать. А ще там що?
— Я не допитувався. Але, здається, скрізь кінчається отаким: «По всьому району поповзли нездорові чутки, і трудові маси сколихнулися й обурилися».
— Ага, сколихнулися… А я вже давно собі думаю: щось воно не так. Як построїли нове село, щось мені муляє і муляє, а що саме — не пойму. Аж оце тепер пойняв: анонімок не було! А це ти мені камінь з душі зняв.
— Свиридоне Карповичу! — вигукнув злякано Гриша. — Що це ви таке кажете? Хіба можна радуватись, коли?..
— Постривай, постривай, Гришо, здається-бачиться. Ти ще молодий, не знаєш людей. Раніше як воно було? Бували заяви, скарги, траплялися й наклепи. Тому болить, тому свербить, а той сам не зна, чого йому хочеться. І всі скаржаться-жаліються. Коли зросла грамотність, з’явилися й анонімки, бо ти ж знаєш, що грамотність здатна вершити чудеса. Але все те зрідка. Процент нормальний. І коли оце в новому селі все вщухло, я стривожився. І таки ж справедливо стривожився. Бо оце, що ти мені розказуєш, то що ж воно? Це наче чума, грип «Гонконг» або імперіаліст якийсь поселився у Веселоярську, а ти мовчиш!
— Ну, я думав, що якось і сам…
— Ага, сам. А про колективізм писатимемо тільки в газетах? Тебе ж перевіряло завжди скільки людей? Два, три, а то й більше? От і тобі не самому треба ставати було перед ними, а з нашими людьми. Є в нас свій народний контроль? Є. От і запрошуй їх разом із собою. І я піду й стану і скажу, здається-бачиться. Гуртова відповідь. Хай спробують спростувати. І ніколи не треба виправдовуватися, коли не маєш провин за душею. Виправдовуватися перед негідниками однаково, що позичити грошей у скупого. А тепер ще одне. На тебе нападають, а ти?
— Ну, що я? Терплю й мовчу.
— Чом же мовчиш? З інститутом як? Ми тебе рекомендували? Рекомендували. Ми зацікавлені, щоб ти одержав вищу освіту? Зацікавлені. Маєш ти на це право? Маєш і заробив його самовідданою працею. Так хто ж може ставати на заваді? Як його прізвище?
— Недайкаша.
— Так. Запам’ятаємо. А тепер знаєш що зроби? Піди на пошту до Гальки Сергіївни, купи сто вісімдесят п’ять листівок (це щоб на півроку вистачило) і щодня відправляй у сільгоспінститут і пиши: «Товаришу Недайкаша, як там моє питання?» І більше нічого. А ми подивимося, що той бюрократ відпише. А щодо всіх цих перевіряльників… Даремно ти їх на себе перебирав.
— Так на мене ж тільки йшло…
— Хоч і на тебе, а ти мав би, кажеться-говориться, покликати на поміч. Пояснення ти як давав?
— Та як? Питали — відповідав.
— Словесно?
— Словесно.
— А треба в письмовій формі. Велике діло — документ! Коли є документ, тоді рано чи пізно побачать, хто дурний, а хто розумний, хто негідник, а хто чесний чоловік. Що там на тебе знов звалилося?