От коли б деяким категоріям наших працівників зарплатню визначали залежно від того, скільки трудящих вони прийняли за день та за місяць, скільком помогли, скільком дали пораду, скількох зігріли добрим словом!
Гриша відчув потребу такого всеосяжного експерименту, коли його запросили до редакції обласної газети і витратили на нього доброго півдня, так ніби він був геній.
Його статейку відредагували, і трохи поправили, і трохи доповнили, і трохи прикрасили, і трохи загострили. І все це з найвищою шанобою і увагою. А тоді ще й влаштували з Гришею таку собі летючу прес-конференцію. Хоча й летючу, але дуже змістовну і важливу.
— Ви вірите в те, що гуси могли врятувати Рим? — питали Гришу.
— Був би я гусаком, то я б того Риму не рятував. Загарбник же!
— А як ви ставитеся до щорічного міжнародного ярмарку гусей в Нотінгемі?
— Так, як і ви.
— Чи поділяєте ви думку лінгвістів про те, що немає потреби в поясненні початкового «г» у слові «гусь» факультативною дисиміляцією первісних задньоязикових палатальних у велярні перед інтервокальними свистячими приголосними?
— Я так думаю, — сказав Гриша, — коли гусак од голоду аж синій, тоді він може бути й політальним, як ото ви кажете, себто літати й перелітати. А відгодуй його по-хазяйськи, набий йому воло галушками або кукурудзою, то й стане волярним, чи як там воно по-вченому.
Одним словом, прес-конференція вдалася на славу — хоч і по Українському телебаченню показуй!
Полагодивши справи в редакції, Гриша подумав, що гріх не скористатися з нагоди, щоб почати здійснювати пораду дядька Зновобрать щодо сільгоспінституту і Недайкаші. Вдома купувати одразу 365 листівок було б не зовсім зручно, а ось тут, в обласному центрі, де тебе ніхто не знає, якнайдоречніше.
Він покотив своїми червоними «Жигулями» (Дашунька для такого урочистого виїзду примусила його сісти в машину!) до поштамту, в залі вибрав за скляною перегородкою найсимпатичнішу дівчину (якраз до неї й черги, до речі, не було), підійшов, привітався і попросив триста шістдесят п’ять листівок.
— Скільки-скільки? — не повірила дівчина.
— Триста шістдесят п’ять.
— Та нащо вам стільки?
— А це вже моя справа.
Дівчина вмить збагнула, що перевищила свої повноваження, і спробувала виправити становище.
— З якими вам сюжетами? Про природу, щось архітектурне чи на історичну тематику?
— Однаково. Аби щоб марка, та й годі.
— В мене стільки й не буде. Я зараз у старшої групи попрошу.
— Просіть, а мені дайте одну, я тим часом напишу.
Поки дівчина бігала і збирала у своїх подруг листівки, Гриша поставив адресу сільгоспінституту і прізвище Недайкаші, вказав свою адресу, тоді написав: «Товаришу Недайкаша, як там моє питання? Левенець». Поки дівчина лічила листівки, тоді давала здачу Гриші, він крутив у руках оту написану, не знаючи, що з нею зробити.
— То ви вже написали? — спитала дівчина. — Давайте я відправлю.
— Я хотів спитати, чи правильно я тут заповнив?
— Правильно, правильно. Стривайте. Левенець. Це хто?
— Я.
— Ви — Левенець?
— Ну, я.
— Не може бути!
— Можу показати паспорт.
— Григорій Васильович Левенець з Веселоярська?
— Та я ж, я! — знітився Гриша, дивуючись і трохи аж лякаючись несподіваної своєї відомості. І це ж ще за день до того, як у газеті з’явиться його стаття про гусей! А що буде потім?
Дівчина зірвалася з стільця, метнулася туди й сюди, Гриша ще й не схаменувся, а вже сипонули на нього цілі кетяги молоденьких працівниць поштамту, а попереду урочисто виступала вродлива літня жінка в синьому платті, несла в руках букет червоних троянд і несла не куди-небудь і не комусь там, а саме до нього і для нього, Григорія Левенця.