Колись було як? Іван киває на Петра. Тепер, з розвитком грамотності, сталися відчутні зміни — і вже Іван читає про Петра. Читає і потирає руки: ох і здорово, оце ж так-так; добре хоч не мене, а Петра!
Гай-гай. В своїй предковічній наївності Іван забув про залізний закон діалектики. Боротьба протилежностей. Сьогодні Йван читає про Петра і потирає руки, завтра Петро читатиме про Івана і так само потиратиме руки, бо грамотність суцільна, чорнило дешеве, а ще ж пішли кулькові ручки — хоч пишуть погано й недовго, та на анонімку вистачить.
Ах, чому не висихає в ручці чорнило, коли нею хочуть написати підлість! Таке запитання в теорії літератури зветься риторичним. Один анонім сьогодні може паралізувати не тільки цілий колгосп або завод, але й район і навіть, область, коли вона маленька і пошта в ній працює справно.
Автор навіть подумав ось над чим. Зараз у всьому світі б’ються над проблемою електромобіля. Все впирається в неможливість створити акумулятори, щоб вони були легкі, потужні і тривалої дії. А що, коли в електромобілях замість акумуляторів застосувати анонімників? Класти його в багажник, пригвинчувати електроди — і гайда. Але, мабуть, від анонімників виділятиметься така зла енергія, що машини не їхатимуть, а провалюватимуться крізь землю. Земля ж наша багатостраждальна теж має межу витривалості й терпіння.
Веселоярівці теж мали таку межу і заповзялися знайти отого аноніма-псевдоніма, отого мерзенного обмовника Шпугутькала, вивести його на чисту воду, впіймати за хвіст і повісити сушитися на сонці.
Для музею? А може, й так.
Зновобрать, за правом давнього знайомого, запросив до Веселоярська автора цієї розповіді, попередивши, що цього разу йдеться не про радісні зміни в житті його односельців, а про явище ганебне, шкідливе й незрозуміле так само, як довгоносик, колорадський жук, несприятливі погодні умови, гонка озброєнь, імперіалістичні загрози миру й життю на землі або, скажімо, домовик у новому будинку, де є електрика, газ, телефон і телевізор, меблі, які не бояться шашеля, килими, яким не страшна міль, магнітофони, що навіки зганьбили й задавили старосвітського цвіркуна.
Автор саме страждав од нападу люмбаго і не те що їхати кудись, а навіть пройти від ліжка до письмового столу не міг, а тільки карячкував по-мавпячому. Люмбаго — це така хвороба, коли м’язи на твоїй спині мовби спаралізовані зміїною отрутою наклепників і обмовників і ти не можеш зворухнутися, твій хребет викривлено, як старослов’янську «іжицю», ти пронизаний такими болями, ніби зібрав їх з усього того світу, де ще панує визиск, неправда, нерівність, але водночас ти хочеш відмежуватися від свого тіла, бо для тебе головне — дух, мисль, правда, краса і майбуття!
Тому лист дядька Зновобрать подіяв на автора цілюще, і люмбаго щезло, мов якийсь примітивний чортик при всемогутньому співі досвітніх півнів.
Автор побіг на пошту і вдарив до Веселоярська телеграму з одного слова: «Іду!»
Скажемо прямо: не була це така вже історична телеграма, ніхто не звернув на неї уваги, життя йшло далі, заводи виконували свої плани, колгоспи не забували своїх зобов’язань перед державою, трудівники трудилися й далі, нероби й не думали щось робити, розумні ставали ще розумнішими, невігласи занурювалися ще глибше в незнання й темнощі. Будьмо реалістами: що таке Веселоярськ, хай навіть це взірцеве село, і що таке автор цієї розповіді, хай навіть він щось там і понаписував! Є речі важливіші стократ, про них і дбають ті, кому належить.
Неочікувана пересторога
Автор не врахував тої обставини, що може знайтися чоловік, який перебуває приблизно в таких дружніх взаєминах з поштою, як Гриша Левенець, але вже не в обласному масштабі, а в республіканському. Інакше чим пояснити, що про авторову телеграму до Веселоярська вже зранку наступного дня знав хуторянський класик Весняноцвітний. Знаючи ж, він, звичайно, негайно прискочив до автора, (бо це ж було друге авторове «я», тобто альтер его). Як завжди, був блідий од натхнення, голос йому дрижав, і враження було таке, ніби після кожного слова виставляється знак оклику. Автор зі страхом подумав, що коли хтось зненацька вкраде з друкарської машинки Весняноцвітного знак оклику, то людство ніколи вже не матиме щастя щороку знайомитися з новими безсмертними творами. Подумавши про таке, автор здригнувся, і Весняноцвітний, володіючи винятковим даром спостережливості, вмить це помітив і вигукнув:
— Ага! Вже! Схаменулися!
— Не зовсім вас розумію, — трохи розгубився автор.