— Самі й прибули? — вдав цікавість Гриша.
— Сам.
— А брата у вас немає?
— Брата? Ні, немає..
— І ніколи не було?
— Не було.
— Дивно, — сказав Гриша. А сам подумав: ну, невже люди обрали його тільки для того, щоб оце він сидів, а йому на голову падали як не Пшоні, то Шпині? І чому він має їх терпіти? Хіба тільки тому, що держава у нас велика, людей багато, автобуси ходять справно, свобода переміщень і пересувань торжествує і нею щедро користуються всілякі нероби, пройдисвіти, ошуканці й просто негідники? Де взявся на його бідну голову цей Шпинь? Приїхав автобусом. Сьогодні автобусом можна проїхати від Бреста до Владивостока. Рейси такі регулярні, що при пересадках навіть часу, не треба гаяти. Сядь і їдь. Сядь і їдь. Чи ти нахабно-агресивний, як Пшонь, а чи слизько-вазеліновий, як Шпинь, може сидіти і їхати.
Гриша підвівся, підійшов до вікна, поманив пальцем Шпиня. Той зіскочив з дивана, зацікавлено присунувся.
— Бачите оту клумбу? — спитав Гриша.
— Хочете пояснити, хто її влаштував?
— Не те. Тут другий поверх, але не високо. Клумба якраз під вікном. Висока й пухка. Вікно відчиняється дуже просто. Гляньте: раз— і вже! Пояснювати далі?
— Ви хочете мати балкон над клумбою? Це я вам організую не сходячи з місця!
— Знову не те. Я хочу вам сказати, що коли б не моя посада, то ви б у мене захурчали з цього вікна просто на клумбу! Як там казали? Ніжками мель-мель, і танцюй гопки!. На жаль, викинути я вас не можу, так що маєте змогу вийти звідси своїм ходом. Автобус — за годину. Щасливої путі!
Шпинь ще не вірив.
— Ви, мабуть, жартуєте? Зараз уся молодь така пішла. Веселуни, насмішники.
Гриша підійшов до дверей, відчинив їх, покликав дядька Обеліска:
— Товаришу Надутий, проведіть, будь ласка, товариша Шлиня до автобуса і простежте, щоб він не заблудив!
Шпинь збирав свої папери, запихав до портфеля, озирався не так наполохано, як зачудовано.
— Куди я попав! З таким досвідом і вскочити до такого некультурного керівника! Ай-яй-яй! Вам пояснити, хто ви такий?
— Не треба. Знаю й сам.
Дядько Обеліск дивився на Шпиня і не міг стямитися.
— Це хто ж воно такий?
— Шпинь, — засміявся Гриша.
— І теж окаянствує й дурачествує, як наш Пшонь?
— Точно.
— То, може, це нашого Пшоня перейменували? — потер ногу об ногу дядько Обеліск.
— Може, й перейменували, — випроваджуючи Шпиня за двері, згодився Гриша.
— Хуліганствуєте! — злостиво помахав портфелем Шпинь. — А хто культуру буде розвивать?
— Розвинемо, розвинемо! — заспокоїв його Гриша. — Не ваш клопіт. Нам тепер головне — відбитися від цієї шпиньопшонії, яка наповзає на Веселоярськ, мов стихійне лихо!
Дядько Обеліск, обережненько підштовхуючи Шпиня до сходів, бурмотів собі під ніс: «Шпиньопшб… Шпиньопшон… тьху!»
Гриша не знав, плакати йому чи сміятися Один француз написав книжку «Філософія сміху й плачу», де говориться, що в момомент сміху вивільняється надмір нервової енергії. Коли б Гриша знав про цей надмір, він би спробував застосувати його в копанні буряків, у кормовиробництві або принаймні у взаєминах з Дашунькою. Але, не володіючи іноземними мовами, він не міг читати всього понаписуваного про сміх і сльози, єдине ж, що міг, це махнути рукою услід Шпиневі і добродушно промовити:
— От гадство!
Після цього подзвонив Зіньці Федорівні, щоб довідатися, як іде збирання кукурудзи, але Зінька Федорівна сказала, що сьогодні зрання вона грунтовно займається не кукурудзою, а колесом на стовпі.