Дід Утюжок давно вже не мав таких слухачів, як оце тут, тому мерщій взявся розповідати про свої воєнні подвиги.
— Ви ж ото всі знаєте, як я хвашистського хвельдмаршала втопив і як мені за те подяка була від самого товариша Сталіна, — поцмокував він і перед своїми однолітками і перед підростаючим поколінням, яке очолювала секретар комсомольської організації завідуюча бібліотекою Тоня. — Ну, втопив то й утопив, а окупація ще ж, знацця, не кончилася! І треба держати вухо гостро! Сидю якось уночі, а воно двері — рип! — і входять, знацця, хлопці! Двоє, а мо, троє, а мо, й більше. І кажуть: це ви, знать, діду, втопили і не дали виринути? А хто б же, кажу, ще таке зробив? Коли так, то вам од нас заданіє. Яке заданіє, не кажуть, а я й не допитуюсь, бо вже ж бачу: наші хлопці, партизани. Даємо вам, кажуть, діду, пулімйот страшної сили, а до нього ворону кобилу страшної скорості, а коли скресне крига, то ще й човна, про який страшно й подумати. А все це для того, щоб пробитися в район і визволити відтіля перераненого геройського партизана копитана Іванова Івана Івановича.
Добре, кажу хлопцям, ідіть і будьте спокійні. І, значить, пулімйот сховав у солому, човна прикидав очеретом, а кобилу запріг у санки і гайда в район! Вже з села вискакував і був би долетів і визволив копитана Іванова, бо кобила біжить — у сніг не провалюється, наче на крилах, наче воно й не кобила, а вертоліт. Аж тут хтось чи то з Щусів, чи з Самусів, чи бенеря його зна хто, з-за тину мене чимось гострим у коліно — штрик! Я — в замет, кобила хвоста набік — і навтьок, а мене в больницю, як пораненого, і гестапа довкруж так і сичить!
— А ото в сорок шостому ти приходив у сільраду і скаржився, що тебе Щусів Полкан за литку вкусив? — перервав цю гармонійну розповідь дядько Зновобрать.
— То для маскіровки, — не розгубився дід Утюжок. — Бо війна ж кончилась, а в мене шрам. Думаю: побачать, стануть приставати, допитуватись, щоб я своє геройство розкрив. А я чоловік простий. Нащо воно мені все? Тепер же по проістеченію времені можу й розкрить. Строк давності пройшов? Це вам і районний прокурор скаже, що пройшов. Копитана Іванова я тоді не спас через своє ранєніє. Забрав його проклятий фашист, і тепер доблесний копитан у раю. А я поки вибрався з больниці, то вже й кінець війні. Не було б кінця, я б їм показав! Пулімйот який той у мене був? У танк вжариш — самі бризки зостаються. По рельсу різонеш — сироватка! А човен який! По Дніпру від Києва до Херсона якби промчав, усі мости як лизнем злизало б! І ніхто б мене не побачив, не почув! А вже що ота кобила! Хваляться ото тепер: ракети, ракети! Куди тим ракетам до партизанської кобили!
— Де ж вона? — спитав хтось з молодих та недосвідчених.
— А я подарував її. Для нашого маршала. Як проходили через село наші часті, покликав я ад’ютанта, кажу йому: так і так. Бери і веди через усі дороги, переправи і фронти і кажи: кобила для маршала! І все розступатиметься перед тобою, як сон перед травою!
— Може, це й на параді Перемоги та кобила була? — знов спитав хтось з молодих.
— Могла й буть! Телевізора в мене тоді ще не було, не бачив я, чи вона то вигарцьовувала, та думаю, що таки вона! Жалко, не вспів я до кобили ще воза дочепити. Тут ото бігають молоді слідопити, все інтересуються, розкажи їм та покажи. А я їм і кажу: а чи чули ви, що біля нашого села Мазепин яр є? Не чули й не знають. Бо в тому яру лисиці тічки водять, то туди ніхто й ногою. Ну, а що мені лисиці після мого геройського прошлого? Я туди, хаміль-хаміль, а в кущах, весь уже мохом обріс — дерев’яний віз Мазепин! Все дерев’яне, ніякої тобі залізяки, а спробував я його з місця зрушити — стоїть як укопаний! Я тут тривогу, приїхали товариші з області — не можуть зрушити з місця! Б’ємо телеграму в столицю, приїздять звідти, беруть техніку, сюди-туди, — і що ж ви думаєте? Віз Мазепин увесь дерев’яний, а втулки в колесах — з щирого золота! І розвора золота, і дишель теж золотий! Три тонни золота — чули таке?
Дід Утюжок брехав би й далі, але тут з’явився Петро Безтурботний, весь у засохлому куширі й водоростях, посунувся до теплої грубки, яку для такої відповідальної нагоди щедро натопив дядько Обеліск, — і всі одразу зацікавилися ним, бо ще не забули про козоепопею, а тепер Петро, надто для веселоярівської молоді, став мовби втіленням атлантидності.