Тут доведеться зробити відступ, щоб пояснити, що таке атлантидність для Веселоярська.
У всьому світі вчені здіймають галас, нібито, починаючи з шістдесятих років нашого століття, на земній кулі настає похолодання. Не знати, де воно там настає, а у Веселоярську ось уже років з дванадцять пече, як на сковорідці. Все сохне й пересихає, тріскається й розсипається порохом, а в Дніпрі воду мовби випиває якийсь велетенський віл. Але що там віл? Тупа, примітивна тварина, якою ні пишатися, ні величатися перед історією і нащадками. Воду ж випиває індустрія. Так що — на здоров’ячко! Але від того щорічного випивання у довколишньому середовищі відбувалися дивні, не передбачені нашими багатомудрими вченими інститутами зміни, які можна б назвати — гм, гм! — теж непередбачуваними. В печальній тиші щезали води, розплескані на безмежжях колишніх придніпровських плавнів, на віковічних людських поселеннях, в садах і дібровах, і знов з’являлися на світ божий колишні села, ніби воскреслі українські атлантиди, давні шляхи, стежки, незмиті горби, незамулені байраки.
Петро Безтурботний уже третє літо на колишньому колгоспному дворі штрикав пужалном у затвердлий мул, спльовував розізлено: «Шворінь десь тут загубив, не вспів тоді вихватить, а тепер риюсь, а воно, щитай, як чорти його злизали!» — «Та він уже зіржавів у воді!» — казали йому дядьки. «Таке й скажеш! Мені його Артемон Власенко викував, у кінських сциклинах загартував, щитай, на тищу літ хватить! Сизий шворінь, як гайдукові баклажани, тепер, щитай, такого ніде й не найдеш!»
Сьогодні, почувши, ніби мають щось шукати, Петро вирішив, що йдеться про його шворінь, тому надягнув свій одяг, у якому поринав за шворнем, і з’явився до сільради чи не найперший.
Хоч Гриша нікому не скаржився на те лихо, яке звалилося на нього, але по Веселоярську вже поповзли чутки про паршиву вівцю, яка завелася в селі, і тепер усі тихо перемовлялися, але перемовляння ті були, сказати б, попередньо-неофіційні, або, як кажуть дипломати, прелімінарні, тому автор, який встиг-таки прибути на цю раду вчасно, не міг до них дослухатися, а терпляче ждав розмови відкритої.
Мовчав і дід Левенець, видати, приголомшений тим, що діється з його онуком. Сам він мало не від початків колгоспу був членом ревізійної комісії, знав, що таке народний контроль, вірив у його потрібність і, коли хочете, високу святість, але щоб отак паплюжити благородну справу, як це робить якийсь анонім-псевдонім, цього дід Левенець не міг ні збагнути, ні простити! А може, він уже так постарів, що неспроможен вловлювати ні змін корисних, ні з’явиськ шкідливих! Хіба не постарів он і дід Утюжок, і Зновобрать, і Самусь (а старий Щусь то й зовсім помер же!), всі постаріли, світ сільський постарів, будівлі нові, техніка нова, звичаї нові, дух новий, а люди старі. От якась нечисть і знаходить шпарку. Так вода, знаходячи щілину в камені, заливає її, а тоді замерзає в ній і розколює хоч і найміцніший камінь.
Зінька Федорівна вирізнялася серед усіх присутніх своїми габаритами. Автор мимоволі милувався нею і думав: який у неї може бути чоловік? Такій жінці треба виходити заміж хіба що за енергонасиченого трактора або за бульдозера. За її тілесною непорушністю вгадувалося таке душевне жадання динамізму, руху, перетворень, що, мабуть, слово «механізатор» лунало для неї так само, як колись для віруючих Георгій-Побідоносець і Микола-чудотворець.
І, мабуть, шкодувала вона, що відпустила Гришу Левенця з механізаторів, бо не пощастило йому на високому посту, не поталанило. А може, він взагалі не придатний займати адміністративні посади, бо не вміє розрізняти серйозне і смішне?
Молодь сміялася в кутку, дід Утюжок почав був ще якусь смішну побрехеньку, і тоді дядько Зновобрать, переконавшись, що зібралися всі шановні веселоярівці, відкашлявся і за правом голови сільського комітету народного контролю першим узяв слово.
— Тут, кажеться-говориться, — сказав він, — не до сміху! Тут хоч ти махни рукою і плюнь.
— Зажмурся і втікай! — гукнув хтось.
— Е, ні, здається-бачиться, зажмурюватися не будемо і втікати тоже!
Дядько Зновобрать розповів про діяльність народних контролерів Веселоярська, нагадав про ленінські заповіти щодо робітничо-селянської інспекції, змалював значення контролю в удосконаленні суспільства розвиненого соціалізму.
— Але ж, товариші,— перейшов до найболючішого Зновобрать. — З’явився тут у нас якийсь суб’єкт, або субчик, який топче саму ідею народного контролю в суті. Чи можемо ж ми допустити, щоб до такого благородного діла примазувався якийсь кляузник, ябедник, донощик, пасквілянт, анонім-псевдонім, якесь шпугутькало?