— Цікаво, чи були в історії українського народу пасквілянти? — вголос подумав директор школи.
— А чим ми гірші за інших? — знизала пишними плечима Зінька Федорівна. — У нас все було.
— Було то було, а тепер ставиться питання так, щоб зосталося тільки прогресивно і корисно! — заявив Зновобрать.
Він розповів про всі заяви Шпугутькала і про перевірки тих наклепницьких заяв, дійшов і до найостаннішої перевірки.
— А це вже дописалося й до нашого колеса для лелек, здається-бачиться. В Карповім Яру в нас було стільки лелек, що ми всю Голландію могли за пояс заткнути, а з нового села чогось змандрували. Мабуть, шифер їм не до вподоби. Механізатори й поставили біля чайної на бетоннім стовпі старе колесо з «Бєларусі», щоб загніздилися на ньому лелечки. Лелек ще нема, а Шпугутькало вже туди вскочив і обписав і стовп, і колесо, і нас усіх!
— Впіймать його й посадити на колесі замість лелеки! — гукнув хтось.
— Воно згори ще більше нас обпаскудить, — відповіли йому.
— І ти ж диви, колись казали: не все бреши, що знаєш. А це вже бреше й про те, чого не знає.
— Про те, чого немає!
— І де воно в нас могло взятися?
— Чи само народилося, чи хтось вистругав?
— Це, щитай, як ото гусінь, — сплюнув Петро Безтурботний.
— Мабуть, відьма, — заявив дід Утюжок. — У нас в Карповім Яру ще до революції завелася була відьма, ох і відьма ж була! Корів доїла до крові, то ще не біда. А то, було, жабенят як напустить на село! Літають як оглашенні цілий день. Або пуголовків нашле. Лізуть тобі в рот, у ніздрі, межи очі.
— А я вважаю, що писати може тільки піп, — заявила Тоня-бібліотекарка.
— Чому піп? — здивувався Гриша.
— А хто до революції писав доноси? Тільки попи. Про це вся класична література говорить. І Чехов, і Коцюбинський…
— У нас піп, кажеться-говориться, не писатиме, — пояснив дядько Зновобрать, — він же відділений від держави.
— Відділені тільки й пишуть! — гукнув комбайнер Педан.
— Та ще, здається-бачиться, — стояв на своєму Зновобрать, — отець Лаврентій при здоров’ї, а здоровий чоловік не писатиме. Пише якесь хирляве, обижене богом і людьми, каліка або недоріка, у кого ущербок у душі й у замислах.
— Каліка на голову! — знову гукнув Педан, а дядько Обеліск припечатав:
— Знайти, знищить як клас і ніяких йому обелісків!
— Для цього є закон, — нагадала спокійно Зінька Федорівна.
— Ага, закон! — спалахнула Тоня. — Закон діє тоді, коли вас образять дією, штовхнуть, дадуть ляпаса, наступлять на ногу, вкрадуть шапку. А анонімник обливає словесним брудом на папері, доки його не виявлять як наклепника.
— Є статті,— пояснив Зновобрать, — є статті, в яких усе визначене. А тільки до кого ти їх застосуєш? Анонім — це, кажеться- говориться, як фашистський снайпер на фронті: ти його не знаєш і не бачиш, а воно тебе крізь оптичний приціл — як на долоні.
— Не снайпер, а паршивий пес: гризе своїх братів і втішається! — вперше подав голос дід Левенець. — Коли казати примірно, то от мій предок полтавський полковник Левенець судив колись за Литовським статутом, який визнавало козацтво. Сьогодні про нього ніхто й не знає, а от я можу нагадать. В Литовськім статуті, в розділі четвертому, артикулі сто п’ятому, про ябедників сказано так: «Забігаючи тому, аби люди злі від наклепу на людей невинних повстягнені були, уставуємо, єстлі би хто, забувши страх божий і сором людський, вигадані наклепницькі речі доніс і те на нього явними доказами і слушними знаками доведено, тоді такому ніздря розрізана бути має і вже такий аби ніколи до жодної посади і жодного діла принущеппй== не був».
— Розірвати ніздрю пасквілянту — це здорово! — вигукнув Педан.
— Еге, — засміявся хтось, — він з тою ніздрею інвалідність собі оформить і ще й пенсію загрібатиме!
— Якби судили показовими судами, ніяких анонімників би не було, — заявив Грицько Грицькович. — А то «прирівнюють до громадян», от і доприрівнювалися. Помилка товариша Левенця, що він вчасно не повідомив ні парторганізацію, ні громадськість.
— Я сподівався, що той Шпугутькало сам зрозуміє,— зніяковіло промовив Гриша.
— Ось у чім твоя помилка, здається-бачиться, — пояснив Зновобрать. — Ти хлопець робочий, а воно ледащо. Ледащо ж завжди таке: що більше йому потураєш, то більше воно нахабніє. А тепер, Гришо, розкажи товаришам про своє припущення нащот цього Шпугутькала.