А хто сьогодні знає, що таке копи, полукіпки, снопи, коли в нас суцільне торжество прямого комбайнування або косіння на звал і молотіння тими ж таки комбайнами?
Отже, ні зайців, ні кіп, старе відмирає, нове народжується, а тим часом автор цієї відчайдушної розповіді бігає, як заєць між копами, дошукуючись сенсу в безглузді, намагаючись пояснити непоясниме, пробуючи знайти корені незакоріненого, але всюдисущого, мов вірус.
Ми починали з раю і з перших його поселенців, цим доведеться й кінчати. Є відомості (щоправда, неперевірені і непевні, але таки є!), ніби найпалкішою мрією Адама було зовсім не проникнення в таємницю всього сущого, не пізнання всіх причин і наслідків, не розщеплення атомного ядра, не відкриття формули ДНК (дезоксирибонуклеїнової кислоти), а примітивне бажання придбати лісопилку. Так, як ото сьогодні нам хочеться придбати імпортний меблевий гарнітур, кольоровий телевізор з японською трубкою, адідасівські кросівки або французькі парфуми з електромонтерською назвою «Клема». Спитаєте: чому Адам уперся мрією саме в лісопилку? Чому не міг мріяти, скажімо, про лазер, або про штучний розум, або про таке дерево, що тільки поглянув на його плоди — і вже наївся од пуза? Пояснити це можна деякою обмеженістю нашого найпершого предка, а ще природними умовами, в яких він виростав і приречений був жити. Річ у тім, що в раю все росло як скажене. Дерева, кущі, чагарі, хащі, листяне, хвойне, безлисте, щойно Адам з Свою на ніч знайдуть собі вільну галявинку, щоб спокійно поспати, на ранок все заросло, як у вусі в старого бога, все пищить і лізе до сонця і, як кажуть сучасні поети, буя! Про що тут може думати чоловік? Він хоче визволити передовсім свою кохану Єву, а вже тоді й самого себе від чіпких і липучих обіймів цього буяння, але знарядь для цього немає, бо в раю пилки як такої не було взагалі, бог або ж забув, або не зумів, а може, навмисне не захотів її создати так само, як комп’ютера, джинсів і дефіциту, — то що ж, питається, мав робити наш легендарний предок?
Зрозпачений, вхопивши голову в руки, сів він у тих первісних джунглях і став мріяти і вимріяв примітивну й прозаїчну лісопилку. Кому про це міг сказати? Богові? Але боги ніколи не переймалися дрібницями. Для богів тільки масштаб, розмах, велич і віки. Тебе годують амброзією, ти запиваєш її нектаром, а тобі ще хочеться якогось сухаря? Нікчемний, ти зганьблюєш саму ідею раю! Ну, і так далі. Адам усе це прекрасно знав, тому не став писати заяви богові, а розповів про свою мрію Єві між двома черговими поцілунками. А Єва що? Не могла ж вона втратити чоловіка там, де іншого не знайдеш, бо його просто не існує. А чим можна втримати біля себе чоловіка? Тільки обіцянками. І Єва пообіцяла Адамові лісопилку. Вчинила легковажно, як усе жіноцтво, але інакше не могла. Треба любому Адамчику — дістане. Як і де? Хіба в цьому суть?
Бог усе це проспав, нічого не чув і не знав. Зате почув усе дух райського лісу, сполошився і стривожився, уявивши, що тут почнеться, щойно Єва роздобуде для Адама лісопилку, і негайно вирішив вжити заходів. З тих чіпких ліан, що обвивали дерева, дух лісу створив змія-спокусника, проінструктував того, як підсунути яблуко з улюбленої богової яблуні Єві, а тоді й Адамові, все відбулося точно за інструкціями, після чого тільки залишилося просигналізувати богові й очікувати наслідків.
То був перший донос, перша обмова, Адама і Єву вигнано ганебно з раю на землю, але бог не вдовольнився самим вигнанням, а напустив на них ще всілякої нечисті, яка мала нещадно переслідувати їх повсюди.
Тому коли на грецькій горі Олімп поселилися боги, сказати б, І місцевого значення і стали думати, чим би його дошкулити людям, то з чималим подивом вони помітили, що на землі вже є ерінії, або фурії, які огидною ватагою носилися за тим або за тим чоловіком, доки доводили його до смерті. Собачі голови, замість шерсті — змії, кажанячі крила, виск і вереск такий, що хоч крізь землю провалюйся — фурій боялися навіть олімпійські боги, а що ж казати про людей? Щоб довести невинність, треба було відкусити собі палець на руці, але фуріям і цього було мало, вони переслідували свою жертву далі. Нещасного Ореста, що став згодом героєм усіх давньогрецьких трагедій, вони загнали аж у Крим, де він якось ублагав їх, принісши в жертву тисячу чорних овець.