Та хоч які злі були фурії, верховному грецькому богові Зевсу к конче хотілося сотворити і якесь власне паскудство, щоб не мали люди спокійного життя на землі. Він не довго й думав і создав цілу сімейку — двох сестричок і братика. Сестрички звалися Єхидна і Горгона, братик — Ладон. Єхидна до пояса була гарна жінка, а нижче — страшна зміюка. Харчувалася людським м’ясом, народила від якогось безвідповідального типа Химеру, Гідру і Цербера. Від Химери, як ми тепер знаємо, пішов український химерний роман, Гідра стала гідрою імперіалізму, а Цербер спустився в позасвіття, де стереже пекло.
Братик Єхидни Ладон був отим райським змієм, що накатав першого доноса на перших людей, а тепер Зевс спустив його на землю, щоб він помагав своїм сестричкам.
Горгона, прозвана Медузою, що означало «спритна», мала змії замість волосся, величезні зуби, висолоплений язик, а лице таке страхопудливе, що кожен, хто дивився на нього, кам’янів з жаху. Все оте камінюччя, що валяється сьогодні на землі, то люди, понищені Горгоною. Так би вона, мабуть, покінчила з людським родом взагалі, коли б на Олімпі не виникла опозиція: Зевсова донька, богиня мудрості Афіна, знайшла на землі мужнього хлопця на ймення Персей, дала йому діамантовий серп, крилаті сандалі, магічну торбу, відполірований щит і доручила знайти Горгону і відрубати їй голову. Персей знайшов Горгону на заході, в країні гіперборейців (здається, аж у Англії), де потвора спала серед змокрілих від дощу людей і звірів, перетворених нею на каміння. Щоб самому не скам’яніти, Персей не дивився на Горгону, а тільки на її відбиття в щиті. Афіна спрямувала йому руку, і він відтяв огидну голову. Неждано з тіла Горгони вискочив крилатий кінь Пегас, якого вона сплодила з богом морів Посейдоном, і помчав просто в Грецію до гори Гелікон. На тій горі, як це тепер знає й мала дитина, жили тоді покровительки мистецтв і наук, прекрасні музи, і страшенно страждали від спраги. І ось треба ж було так статися, що породження такої гидомирної звірюки, як Горгона, — кінь Пегас, добігши до Гелікону, вдарив там у землю копитом, і на тім місці заструменіло чистою, як сльоза, водою — натхнення вічне джерело Гіпокрен. Пегас, виходить, сотворив і подарував Гіпокрена музам, за що вони проголосили його своїм улюбленцем, а слідом за ними зробили це й усі поети, в тім числі й українські. Ось як воно все може повернутися!
Але на цьому не кінчається наш міфик про Пегаса. Бо ж його рідна тітонька Єхидна пустила на світ його двоюрідну сестричку Химеру, про яку сам Гомер сказав так: «Лев головою, задом дракон і коза серединою» («Іліада», 6, 181). До того ж вона мала досить паскудну звичку дихати на все живе вогнем, спопеляючи його дотла.
Знову довелося втручатися богині мудрості Афіні, яка знайшла прекрасного мужнього юнака Белерофонта, посадовила його на Пегаса (так-так, на поетичного коня Пегаса!), дала в руки лук і колчан зі стрілами, наконечники в яких були зроблені з олова, і послала проти Химери. Белерофонт прискочив до потвори, пустив їй у вогнедишну пащу стрілу з оловом, олово від вогню розтопилося, полилося Химері в тельбухи і спалило її на смерть. На радощах Белерофонт спрямував Пегаса на Олімп, забувши, що туди без перепустки на безсмертя ніхто не має права й носа ткнути. Зевс, побачивши таке нечуване нахабство, всміхнувся собі в бороду й пустив з Олімпу гедзя. Гедзь полетів до Пегаса, укусив його під хвостом, кінь хвицнув задніми ногами, скинув Белерофонта на землю, а сам гайнув на Олімп. Белерофонт нас не цікавить.
Упавши, він покалічився і незабаром вмер. А Пегаса Зевс залишив на Олімпі, але вже не для того, щоб він надихав поетів, а для транспортування на землю всіх тих блискавиць, якими верховний бог карав людей чи то за їхні провини, чи й зовсім безвинних, одним словом, Пегас із якогось часу став знаряддям несправедливості.
Може, саме через це люди майже завжди ставилися коли й не з підозрою, то принаймні з деякою пересторогою до поетів, а на коней теж затаїли злобу, що й призвело мало не до цілковитої виміни їх автомобілями, тракторами та іншими незграбними механізмами.
Нетерплячі читачі можуть спитати автора: а до чого тут усі ці єхидни, химери, гідри і пегаси, коли йдеться про анонімників і наклепників? І чи не ліпше було б простежити історію цього питання, почавши від законів індійського царя Ашоки, повелінь єгипетських фараонів, римського права, салійської правди, капітуляріїв Карла Великого, «Руської правди» Ярослава Мудрого, Судебника Івана Грозного, «Уложения о наказаниях» руських царів, кодексу Наполеона — і аж до сучасних кодексів і законів?
І взагалі — хто ж той злісний анонімник, що заважає чесним трудівникам Веселоярська будувати нове життя?