У автора єдине виправдання: його міфикологію можна не читати. Він про це вчасно попереджував. Не написати ж він не міг, бо замучили б його критики.
Динозаврія-2
Для виконання свого доручення дід Утюжок мобілізував Петра Безтурботного з його кіньми. Пішки на таке діло йти негоже, бо несолідно, техніка теж не годилася, бо від неї надто багато стуку і грюку, а природа любить тишу. Та й те сказати: коні тепер стали, може, ще більшою рідкістю, ніж рогові гребінці, тож гріх було знехтувати можливістю покататися на Петровому возі. На коней Безтурботного приїздили подивитися з усього району, червоні слідопити приходили цілими загонами, розпитували Петра про фронтові його подвиги, а найбільше про подвиги тих коней, з якими він пройшов усі фронти: як, та що, та куди й звідкіля? А тоді вже й про сучасне: які його плани на майбутнє і чи скоро господарники повернуться обличчям до коня? На що Петро з властивим йому лаконізмом відповідав: «А які, щитай, плани? Ще трохи поїздю, а тоді продамо цих коняк на мило — ото тобі, щитай, і козак коня напував…»
Дід Утюжок перепинив Петрових коней, коли вони впорожні верталися від ферм, везучи самого тільки свого повелителя, що, як завжди, солодко спав, підклавши собі під боки духмяного сінця. Безтурботний одразу прокинувся і спробував заявити протест, але був належно присоромлений.
— Хіба не знаєш, на який пост мене висунули? — гукнув дід Утюжок, всідаючись на воза. — Поганяй прямо до Несвіжого!
Безтурботний позіхнув, цьвохнув своїх конячок, позіхнув що раз, але поцікавитися, який же тепер пост у діда Утюжка, якось забув.
— Та ти чого ж мовчиш? — гукнув Утюжок.
— А хіба треба балакати? Коні тягнуть, віз, щитай, котиться.
Утюжок тільки сплюнув на таку байдужість.
У Несвіжого саме обідали. Нічого в цьому й не було б дивного, коли б не те, як обідали! Всі у Веселоярську знали скупість Івана Івановича, ще й досі пам’ятали, як його батько їв колись гнилички, щоб не пропадали, а тут на столі понаставляно мисок, полумисків, тарілок, а в них холодець, ковбаси, кров’янка, кишки, млинці, вареники, пиріжки, юшка з коропів, і то ж ще не все, бо Самусиха, підтикавши тугенько спідницю, знай металася між столом і піччю, носила печене й варене, смажене й копчене. Івана Івановича вдома не було, трудився на благо рідного колгоспу, а за столом старалися два молотники — Рекордя Іванович і гостровусий Пшонь, який запихався кров’янкою, навіть не скинувши своєї панамки.
— Хліб та сіль, — чемно промовив Утюжок.
— Стриб та сів! — зареготав Рекордя. — Гоп, діду, до столу! Он у нас яке обідання! Пиріжки як бики, щоб розвивалося тваринництво, горох як торох, щоб вівці котилися і курчата лупилися, риба як вода…
— Сів би, та ніколи, — вдаючи заклопотаність і мовби шукаючи поглядом Івана Івановича, сказав дід Утюжок. — Папаші, значить, немає?
— На роботі! Та нащо він вам, кики-брики?
— Тут таке діло. Їду я на динозаврія поглянути та хотів просити…
— На кого, на кого? — вмить витер вуса Пшонь.
— Та на динозаврія ж.
— На якого динозавра?
— А ви не чули? На нашого ж.
— Сек-кундочку! — підхопився з-за столу Пшонь і побіг до другої кімнати. Повернувся з блокнотярою, наставив його на діда Утюжка, звелів суворо:
— Повторіть, що ви сказали! Запишемо для карасиків.
Але що дідові Утюжкові всі блокноти світу, коли за ним стоять цілі покоління степовиків, які могли перехитрити самого чорта!
— Чоловіче, — спокійно відіпхнув Пшоневого блокнота Утюжок, — тут балачок розводити ніколи, мені ще треба наглянути на динозаврія, поки не стемніло.
— Вам?
— Мені ж.
— І оце зараз?
— Оце ж.
— Тоді я з вами. Транспорт у вас є чи візьмемо машину? — При цих словах Рекордя замурчав невдоволено.
— Коники он ждуть, а внизу біля води в мене діжурний човен прикріпльоний.
Пшонь хляпнув себе по панамці, засунув блокнот за пояс, перехилив з кухля якогось питва (узвар чи горілка, не розбереш) і майже виштовхав діда Утюжка межи плечі.
— Поїхали! — гукнув він Безтурботному, першим вигідно всідаючись на сіно.
— Не кричи, бо коні, щитай, не люблять, як на них кричать, — позіхнув Петро.
— Де ти цих пегасів доп’яв тільки? — не вспокоювався Пшонь.
— І ти б фугасом став, як вівса не дають, а самий горох. Як нажуються гороху, то, щитай, так і жди, що порозносить їм здухвини.