Гриша видобув з-за пшеничного снопа скручений в рурку великий аркуш цупкого паперу, розгорнув його на столі, придавив великими кукурудзяними качанами (теж цьогорічного врожаю), тоді поклав на той папір привезені Крикливцем аркушики з шкільного зошита, трохи помилувався своєю роботою, прицмокнув:
— Клас!
— Це що таке? — не зрозумів нічого Крикливець.
— Це? Домашня стінна газета.
— Що-що? Мало мені мороки, ще ти вигадуєш якісь стінгазети? Хочеш, щоб я створював ще одну комісію по цій твоїй вигадці?
— Вигадка не моя.
— А чия ж?
— Погляньте пильненько на всі ці писання!
Крикливець підійшов, нахилився, потер собі очі, знов нахилився.
— Почерк вроді однаковий, — знизав плечима.
— Однаковий, бо писав той самий чоловік.
— Хто ж він?
— Учитель фізкультури Пшонь. Недавно присланий. Як приїхав, так і почав обписувати нас з усіх боків.
— Чому ж мовчали?
— Бо ніхто не знав. Я оце вперше бачу його допис. А то ж ніхто не хотів показати. А стінну газету він випускає у Івана Івановича Несвіжого, у якого квартирує. Називається «За передовий домашній побут». Передова стаття: «Всі сили на благоустрій нової хати». Це хата, де живе Пшонь, бо Несвіжі живуть у старій хаті. Ось критичний матеріал: «Чому хліб глевкий?» Тут ось меню на тиждень. Тут критика Рекорді (це син Несвіжого), який довго спить.
— А де він, цей ваш Пшонь?
— Він такий наш, як і ваш. У школі, спить у спортзалі.
— Ану ж веди мене до цього пасквілянта! — рішуче звелів Крикливець.
— Я й сам тепер хотів би з ним перемовитися, — блиснув очима Гриша.
Мотоциклом не поїхали, щоб не сполохати Пшоня завчасно, пішли до школи пішки. Занять у класах ще не було, бо школярі помагали збирати кукурудзу, в спортзалі, влігшись на поролонових матрацах, солодко спав Пшонь під гучну музику телевізора, на екрані якого скупенько вдягнені дівчатка (тільки на ногах товстенькі панчохи в поперечну смужку) крутили модну аеробіку.
Гриша вимкнув телевізор, і Пшонь одразу прокинувся. Сів, невдоволено блимнув бульками, поворушив гострими вусами.
— В чім діло?
— Ваше прізвище Пшонь? — суворо спитав Крикливець.
— Не Пшонь, а Шпонька! — гукнув той, але на Крикливця ніякі вигуки не діяли.
— Це ваша робота? — показав він аркушики про динозавра у Веселоярську.
— А як моя, то в чім діло? — підскочив Пшонь.
— Чому ж ви підписуєте «Шпугутькало»?
— Бо я Шпонька, а Пугутькало — моє дівоче прізвище!
— Ну, чудеса! — гмикнув Гриша. — То ви були ще й дівицею?
— Не ваше діло, ким я був і ким буду! І нічого тут шкіритися. Я звик не дивитися на чужі зуби, а показувати свої.
— Це видно, — спокійно зауважив Гриша.
— Ви ще молодий і не бачили, то я вже постараюсь показати!
Крикливець майже зацікавлено розглядав Пшоня.
— Слухайте, — суплячи брови, сказав він, — ви розумієте, що ваша діяльність протизаконна? Я офіційно попереджаю вас…
— Го-го! — націлюючись на нього вусами, посміявся Пшонь. — Од попереджень ще ні в кого живіт не болів. А я тут наведу порядок! Прийшли — то й добре. Бо я й сам уже хотів або до одного голови, або до другого. Мені треба дощок.
— Збираєтесь вмирати? — поцікавився Гриша.
— Що значить — вмирати?
— Тоді навіщо ж дошки? Я думав, на труну.
— Мене нікому поховати не вдасться! Я живіший за всіх живих!
Окунів би на тебе ловити, подумав Гриша, але осмикнув себе за такі несосвітенні думки, бо його суспільне становище не давало права зрівнювати чоловіка з живцем, навіть такого, як Пшонь. А яку кару можна б для нього вигадати? Коли блоху збільшити в тисячу разів, вона стане такою, як сковорідка. От би таку мільйоннокусючу потвору напустити на цього кляузника! Це вже не дитячий талатай.
Гриша з надією поглянув на Крикливця: може, хоч той якось налякає цього нахабу? Але Крикливець, видно, теж уперше в житті зустрічався з таким екземпляром людської породи і трохи навіть розгубився. А Пшонь тим часом висвинячувався ще дужче.
— Дошки мені для шафи! — заявив він. — Щоб міцна і на ключик замикалася! В мене секретні матеріали. Досьє на все ваше взірцеве село. На всіх маю! Я все про всіх знаю! Я знаю більше, ніж ви всі думаєте! Я знаю таке, що ніхто не знає!