— З свинею? Я.
— Ану зістрибни до мене з кабінки.
— Та ти що? Бити мене хочеш, чи що?
— Не бити, а є один план. Злазь мерщій!
Гриша взяв Давидка під руку, поводив так його сюди й туди довкола машини і виклав йому свій план, який межував навіть з геніальним.
Першими помітили щось незвичне доярки, які бігли до ферми на перше доїння. Над Веселоярськом лежав сизий осінній туман, не дуже теплий, скажемо прямо, але ще й не такий холодний, щоб пронизував до кісток. За туманом, як співається в нашій відомій пісні, ясна річ, нічого не видно, зате він мовби увиразнює всі звуки, тому в тумані все досить виразно чути. Звуки ж, почуті доярками, долинали й не з туману, а з-над нього, звідкись ніби з самого неба. Над туманом біля чайної тітки Наталки щось чхало, кашляло, лаялося й грозилося. Однак доярки належали до надто заклопотаних жителів Веселоярська, щоб прислухатися до того, що там чується з-над туману.
Хто перший прислухався, і від кого полинула чутка по всьому Веселоярську, і хто сколотив усе село і зібрав біля чайної мало не всіх вільних від роботи його жителів, тепер уже встановити не вдасться навіть прославленим авторам детективних романів.
Було — й нема.
Але що все почалося з Пшоня — це істина незаперечна.
Бо саме Пшонь подавав оті звуки-згуки з-над туману, саме він перебував між небом і землею, опинившись там під дією сил загадкових і незбагненних.
Прокинувся він удосвіта, зворухнувся, мацнув одною рукою, мацнув другою, і, як казав один наш поет, з переляку в Пшоня «на лобі заіскрилася ропа»: він висів між небом і землею. Точніше кажучи, не висів, а лежав у чомусь круглому, як гніздо (бо й паличками вимощене, ніби в лелек), ноги стирчали вгору з одного боку, голова з другого, а гострий зад провалився в те кляте гніздо і відчував там кожну паличку і кожен сучечок.
Попри свою паскудну природу, Пшонь все ж належав до того людського різновиду, який у науці окреслюється терміном homo sapiens, бо якусь там кебету все ж мав, отож спробував згадати, що і як з ним було, починаючи з учорашнього вечора. Отой шофер, що привіз його колись із свинею до Веселоярська, запросив до чайної на своє весілля. Чом би й не піти, щоб побачити, якого добробуту досягли веселоярівці, а тоді повідомити кому треба, щоб розібралися, звідки це в них усе взялося. Далі Пшонь уже нічого й не пам’ятав, бо допався до дармівщини, наливав і наливав собі сам. І тепер оце гніздо. Що за гніздо? Що за жарти? Хочуть його збити з плигу? Спершу відгризли шмат від його історичного прізвища, тепер цей дикий жарт з гніздом. Може, хтось сподівається, що він, себто Пшонь, завагається, похитнеться і сховається в кущі? Не на того натрапили!
Пшонь, ясна річ, ніколи не читав Гегеля і ні сном ні духом не відав, що «жарт повинен заключати в собі щось таке, що може на мить обдурити; тому, коли ілюзія розчиняється в ніщо, душа знову озирається назад, щоб ще раз випробувати її (ілюзію), таким чином, через швидко змінюване напруження поспішає то туди, то сюди, від чого й відбувається вагання».
Але, дорогі товариші, не треба знати Гегеля, щоб гарячково обмацувати те місце, в якому ти опинився удосвіта над туманом після дармової випивки з малознайомими людьми, перед тим заливши їм за шкуру сала або ж отруйного гадючого жиру. Отож Пшонь «через швидко змінюване напруження», чхаючи, кашляючи, лаючись, гарячково нишпорив руками довкола себе і під собою, поки й переконався, що сидить у тому самому старому колесі від «Бєларусі», що вознесене було веселоярівськими механізаторами на височезному бетонному стовпі біля чайної, а тоді обписане ним же самим, Пшонем, у його черговій анонімці.
Пшонь мав би остовпіти від подиву її обурення, зробивши це відкриття, але як тут остовпієш, коли ти лежиш, задерши ноги, в гнізді з тракторного колеса на висоті метрів у п’ятнадцять над землею?
Тому Пшонь вдався до заняття цілком природного для такого паскудного чоловіка: став лаятися, погрожувати, репетувати.
Саме оця крикнява й зібрала довкола стовпа з гніздом (і з Пшонем у гнізді, нагадаємо) веселоярівців, які попервах тільки слухали, а тоді вже мали змогу й побачити, а згодом і подивуватися отій несамовитості Пшоневій.
Бо й справді: чого б ото галасувати? Ну, поклали тебе в гніздо, ну, поспав і проспався, то й що з того? Лежи собі, як у тещі на пуховиках, і дякуй долі, що над тобою сонце світить, а довкола люди спокійні й доброзичливі. Он грецький схимник Симеон півтори тисячі років тому заліз на стовп в сорок ліктів заввишки і простояв на ньому цілих сорок сім років — і ні з рота духу, ні з губи мови, ніяких скарг, ніяких погроз. Або наш письменник з дванадцятого століття Кирило Туровський добровільно заліз на стовп і просидів там до самої смерті — і теж нічого. Або стовпник Микита Переяславський, якого з стовпа ні зманити, ні стягти не змогли, аж поки в 1186 році вбили, щоб не дратував людей своїм дурним подвижництвом, хіба не може він бути взірцем витривалості й упертого спокою?