Між Самусями й Щусями існувало мало не споконвіку те, що дипломати нині називають конфронтацією. Словечко це, як і лоскотання при сміху, може означати і протиріччя, і суперництво, і ворожнечу, і навіть оту запозичену від малокультурних предків акцію, що в просторіччі зветься «навкулачки».
Річ у тому, що Самусі й Щусі жили обабіч величезного глиняного провалля, яке й звалося Карпів яр і, власне, дало назву старому селу. За саме глинище суперечка не виникала ніколи, глину брали всі, це була всенародна власність, але як Самусів, так і Щусів загризали, сказати б, престижні міркування. Кожна родина щосили намагалася довести, ніби саме з неї походить отой легендарний Карпо, який дав наймення глиняному ярові і всьому селу, Самусі довго навіть усіх своїх синів називали тільки на «К», випередивши лінькуватих Щусів, на що ті, трохи (себто років із двісті) подумавши, спокійно заявили: «Примазуються до імені». Тоді Самусі на знак протесту взагалі перестали вживати в своєму роду імена на «К» (Щусі були далекі від таких лінгвістичних клопотів і звалися як завгодно) і вже в останньому поколінні обрали для себе літеру «Д»: батько був Демид, старший син Дем’ян, середній (той, якого ми для зручності називатимемо просто Самусем) — Денис, наймолодший Давид, або Давидко. Трохи нагадувало кінний завод, де коней називають отакими серіями, але Самусі тим не дуже переймалися.
Конфронтація між обома родинами, як показують факти, почалася ще з давніх-давен. Щусі були типовими дітьми природи. Їхній предок прийшов до цього глиняного яру колись пішки, босий, ліг у траву й став грітися на сонці. Відтоді багато дечого змінилося, відповідно змінювалася в Карповому Яру і взувачка, пройшовши складний еволюційний шлях від примітивних личаків до імпортних черевиків, але хоч у що б взувалися Щусі, враження завжди було таке, ніби вони зостаються босі. От уже воістину діти природи.
Предок Самусів приїхав возом, і хоч споруда ця не мала в своєму тілі жодної залізної деталі, а сконструйована була всуціль з дерева, все ж належала вона до того, що нині в побуті звемо технікою, отож Самусі від перших своїх початків мали стати дітьми техніки і стали ними з усіма наслідками: були діяльні, енергійні, винахідливі, непосидючі і страшенно метиковапні.
Як уже сказано, єдиним яблуком чвар, коли так можна висловитися в даному випадку, між Самусями й Щусями було глинище, зване Карповим яром.
Одні казали: «Наш Карпо!»
Другі відповідали: «А таки ж наш!»
Конфронтація, як легко помітити, не з тих, що зачіпають пекучі життєві проблеми, отож її досить легко вдавалося злагіднювати, а то й просто пригашувати голові сільської Ради Свиридону Карповичу, якого в селі звали «дядько Зновобрать».
4
Головою сільської Ради Свиридон Карпович був уже тридцять років. Прийшов у сорок п’ятому році з фронту сержантом, мав медалі, поранення, все як годилося чесному воїну, і хоч не належав до найгероїчніших карпоярівців, бо були там і лейтенанти, і капітани, Ванько Олександрів та Васько Бараненків навіть до підполковників дійшли, дав Карпів Яр і генерала, але сержант виявився зате найпалкішим патріотом свого села, бо всі заслуженіші воїни рвонули хто куди в широкі світи, Свиридон же Карпович вирішив покласти всі свої сили на відбудову рідного села, поруйнованого фашистами. Йому виявлено всенародне довір’я і обрано на найвищу в селі посаду. А там уже так складалося само по собі. Після кожних нових виборів до місцевих Рад депутатів трудящих на першій сесії сільської Ради вставав хтось із сільських активістів і казав: «Товариші, є пропозиція на голову сільської Ради знов обрать Свиридона Карповича». Ну, оплески, одностайно, а дядька Свиридона так і прозвали: Зновобрать. Похвальна постійність, з якою пропоновано обрати Свиридона Карповича, ні в кого з карпоярівців не викликала протесту, що свідчить про їхнє моральне здоров’я, міцну згуртованість і одностайність. Як то кажуть, гуртом і батька добре бити.
Ну, то дядько Зновобрать був для Самусів і Щусів стримуючим фактором, з їхньої династичної суперечки довкола глинища він одверто насміхався і цим відбив у супротивників будь-яку охоту до згадування про давню конфронтацію (ох і словечко ж симпатичне, надто для села над Дніпром!).