Не знаю, чи є щось важче, ніж постійно недооцінювати себе, вважати недостатньо розумним, добрим, красивим; повсякчас перейматись тим, чи вартий ти любові та поваги з боку інших, і страждати від власної недосконалості. Не знаю, чи є щось виснажливіше, ніж намагатися заслужити все це чемною поведінкою, високими оцінками, гарною роботою, ідеальним порядком, постійним вдосконаленням свого тіла й підкресленням краси.
Світ, у якому я не маю впевненості у власній цінності й прийнятності, — ніби будинок без фундаменту, який постійно потребує додаткового зміцнення, аби не впасти та не зруйнуватись. Людина без стійкої впевненості у власній цінності та без самосприйняття так само потребує укріплень — це запевнення, компліменти, посади, грамоти, дипломи, високі оцінки, достойні зарплати. Звісно, це приємно кожному з нас, це додає сил та допомагає твердіше стояти на землі. Однак, якщо всі ці підсилювачі цінності забрати в людини, яка впевнена в собі, вона, звісно, засмутиться, однак зможе оговтатись і йти далі. Що ж відбудеться з невпевненою в собі людиною, яка не вірить, що достойна любові та поваги, якщо її перестануть хвалити, ставити за приклад та присуджувати перші місця? Вона впаде, як той будинок без міцного фундаменту, впаде — в апатію, депресію, тривогу, алкоголь, наркотики тощо.
Батьки можуть задарувати дитину книжками, можуть відкрити перед нею захопливий світ подорожей, записати в найцікавіші гуртки, віддати у найпрестижніші школи та найняти найкрутіших репетиторів для того, щоб допомогти стати впевненою й успішною зараз та в майбутньому. Вони можуть платити їй гроші за кожну високу оцінку, можуть заохочувати подарунками за гарно складений іспит, можуть додавати години в Інтернеті за вивчені іноземні слова. Батьки можуть перевернути світ заради успіху своєї дитини. Усе це добре, але марно, якщо вони не зроблять найголовнішого — не навчать дитину цінувати та приймати себе різну — успішну й таку, що зазнала поразки; сильну й таку, що не може втримати сліз; бездоганну й таку, що робить помилки.
Найчастіше батьків дивує та збурює те, що дітям можна й треба дозволяти слабкості, а ще те, що в слабкостях дітей потрібно розраджувати та жаліти, а не докоряти й змушувати зібратися. «Саме так вирощують слабаків!» — це те, що я зазвичай чую після того, як кажу щось подібне батькам на консультаціях чи виступах. Насправді для того, щоб виростити слабака, достатньо змушувати бути сильним та забороняти будь-які слабкості.
Будь-яка система підготовки психотерапевтів передбачає, що вони мають оволодіти навичками піклування про себе, своє психічне здоров’я та добробут. Іншими словами, вони мають навчитися любити себе, а ще дозволяти собі бути неідеальними та робити помилки. Вони мають вміти планувати свій графік так, щоб відпочивати і не перевтомлюватися; мають зупиняти роботу не тоді, коли вона ідеально зроблена, а коли вона достатньо хороша; мають передавати значну частину відповідальності за успіх в роботі клієнту, який також має добряче працювати; а ще мають визнавати, що вони не компетентні у всьому і не можуть вирішити всіх проблем, що вони люди зі своїми слабкостями. Лише тоді вони не згорять в роботі і зможуть допомогти іншим. Чи реально це для людини, яка потребує постійного підкріплення своєї цінності похвалою та визнанням? Звісно ні.
Знати, що я та інші варті любові просто так, без жодних умов; вірити, що людські особливості є не слабкостями, а лише фактором до зростання; бачити сильні сторони в собі та кожному; бути впевненим, що помилки виправляються, а люди здатні змінюватися на краще — психологія зовсім не слабака, а людини, здатної цінувати себе та інших. Потреба в безумовній любові є тією психологічною потребою, задоволення якої в дитинстві закладає фундамент щасливої дорослості. Якщо я маю глибоку й непорушну впевненість у тому, що я хороша, варта любові людина, навіть коли результати моєї праці далекі від досконалості, навіть коли я схибив чи помилився, — це означає, що я можу все полагодити й рухатися далі.