Фредерік накинув йому на плечі половину свого плаща. Вони загорнулися ним обидва і, обнявши один одного за стан, пішли поряд.
— Як же я житиму там один, без тебе? — промовив Фредерік. (Прикрощі друга знову нагнали на нього смуток). — Я що-небудь зробив би, якби зі мною була жінка, що любить мене… Чого ти посміхаєшся? Любов — це пожива і ніби повітря для таланту. Надзвичайні переживання породжують величні творіння. Але шукати ту, котра мені потрібна, — ні, від цього я відмовляюся! Зрештою, якщо я колись і знайду її, вона одвернеться від мене. Я з роду нещасливців і згасну, посідаючи скарб, так і не знаючи, чи то був справжній діамант, чи фальшивий.
Чиясь тінь лягла на бруківку, і в ту ж мить вони почули:
— Ваш покірний слуга, панове!
Ці слова мовив маленький чоловічок у широкім коричневім сюртуці і в кашкеті, з-під дашка якого визирав гострий ніс.
— Пан Рок? — мовив Фредерік.
— Він самий! — відповів голос.
Житель Ножана пояснив свою присутність тим, що ходив оглядати вовчі капкани у своєму саду над берегом.
— Значить, повернулися в наші краї? Дуже добре! Я про це довідався від донечки. Сподіваюся, при добрім здоров'ї! А від'їжджаєте не скоро?
І він пішов, видно, невдоволений з того, як зустрів його Фредерік.
Та й пані Моро, правду сказати, не водила з ним знайомства; дядечко Рок жив зі своєю служницею і мав лиху славу, хоча й був агентом по виборах та управителем у пана Дамбреза.
— У банкіра, що живе на вулиці Анжу? — спитав Делор'є. — А знаєш, що тобі, любий мій, слід би зробити?
Ісідор удруге обірвав їхню розмову. Йому наказано неодмінно привести Фредеріка. Його відсутність непокоїть пані Моро.
— Добре, добре! Він зараз прийде, — сказав Делор'є. — Не ночуватиме тут. — А коли слуга пішов, Шарль вів далі: — Тобі слід би попросити цього старого, щоб він увів тебе до Дамбрезів; нема нічого кориснішого, як бувати в багатому домі! В тебе є чорний фрак і білі рукавички, скористайся з цього. Тобі треба бувати в тому товаристві! Згодом ти й мене туди введеш. Це ж людина, що має мільйони, — подумай лишень! Постарайся сподобатись йому, а також і його дружині. Стань її коханцем!
Фредерік обурився.
— Але ж я, здається, кажу тобі звичайнісінькі речі? Згадай-но Растіньяка з «Людської комедії». Ти досягнеш успіху, я певен.
Фредерік мав таку довіру до Делор'є, що аж розгубився, і, забувши пані Арну чи приклавши до неї те пророкування, яке стосувалося іншої, не міг утриматися від усмішки.
— І остання порада: складай іспити! Звання — річ завжди потрібна; і кинь ти своїх католицьких та сатанинських поетів, які в філософії пішли не далі за мислителів дванадцятого століття. Твій одчай — просто безглуздя. Найбільшим людям починати було ще важче — хоча б тому ж Мірабо[5]. Зрештою, розстаємося ми не на такий уже довгий час. Я примушу батька-шахрая повернути мою заграбовану пайку. Пора й мені вертатися. Бувай! Чи не знайдеться при тобі ста су, щоб я розрахувався за обід?
Фредерік дав йому десять франків, решту з тих грошей, що вранці взяв у Ісідора.
За двадцять туазів од мостів, на лівому березі, в слуховому вікні низенького дому блимав вогник.
Делор'є помітив його. Скинувши капелюха, він урочисто сказав:
— Вітання тобі, Венеро, володарко неба! Але убозтво — мати здержливості. Господи! Скільки ми зазнали наклепів із цього приводу!
Натяк на походеньки, в яких брали участь вони обидва, розвеселив їх. Ідучи вулицею, вони голосно реготали.
Пізніше, розрахувавшись у готелі, Делор'є провів Фредеріка до перехрестя поблизу лікарні, і по тривалих обіймах друзі розсталися.
III
Через два місяці Фредерік, приїхавши вранці на вулицю Чаплі, вирішив щонайперше відбути важливий візит.
Цьому сприяла нагода. Дядечко Рок, принісши йому згорнуті у трубку папери, просив передати їх у руки панові Дамбрезу; до згортка було прикладено незапечатану записку, в якій він рекомендував свого молодого земляка.
Пані Моро це доручення нібито здивувало. Фредерікові було приємно, але він приховував свою радість.
Пан Дамбрез був, власне, графом д'Амбрезом, але від 1825 року мало-помалу, нехтуючи свій титул і шляхетний стан, він звернувся до промисловості, і, спритно вивідуючи діла будь-якої контори, беручи участь у кожному підприємстві, користуючись із будь-якої сприятливої нагоди, пролазливий, як грек, і працьовитий, як овернець, він, кажуть, нажив неабияких статків; до того ж він був кавалером Почесного легіону, членом генеральної ради в департаменті Оби, депутатом і не сьогодні-завтра — пером Франції; будучи людиною послужливою, він надокучав міністрові нескінченними проханнями про пільги, ордени, тютюнові привілеї, а коли бував невдоволений владою, схилявся до лівого центру. Його дружина, гарненька пані Дамбрез, часто згадувана в журналах мод, головувала в благодійних товариствах. Підлещуючись до герцогинь, вона вгамовувала гнів аристократичного передмістя і давала привід сподіватися, ніби пан Дамбрез іще може покаятись і знову стати в пригоді.
5