— Не впізнаєш нас? — мовив Юссоне. Так звали молодика з вусиками.
— Але ж… — пробурмотів Дюссардьє.
— Ну, годі тобі прикидатися дурником! — вів далі Юссоне. — Добре відомо, що ти студент-юрист, так само як і ми.
Незважаючи на їхні підморгування, Дюссардьє нічого не міг второпати. Здавалося, він силкувався щось пригадати і раптом спитав:
— Знайшли мій пакунок?
Фредерік, утративши надію, високо звів очі. Юссоне не розгубився й відповів:
— А! Папку, в якій ти носиш конспекти лекцій? Так, так, заспокойся!
Вони ще завзятіше заходилися кивати й підморгувати. Нарешті Дюссардьє зрозумів, що вони прийшли допомогти йому, і замовк, боячись ненавмисне їх виказати. До того ж йому було ніяково, що його підносять до звання студента і прирівнюють до паничів, у яких такі білі руки.
— Може, ти хочеш кому-небудь щось переказати? — спитав Фредерік.
— Ні, дякую, нікому.
— А рідним?
Він опустив голову й не відповів: сердега був підкидьком. Обидва приятелі здивувалися, не розуміючи, чому він мовчить.
— Є в тебе що курити? — знову спитав Фредерік.
Дюссардьє помацав у кишені й витяг уламки люльки, чудової пінкової люльки з цибухом чорного дерева, срібною кришкою та бурштиновим мундштуком.
Він три роки трудився, щоб зробити з неї мистецький твір. Він завжди тримав люльку в замшевім футлярі, курив якомога повільніше, ніколи не клав її на мармур і щовечора вішав над узголів'ям свого ліжка. Тепер він торохтів друзками в руці, з-під нігтів якої сочилася кров; опустивши голову на груди й відкривши рота, він зосередженим, невимовно печальним поглядом роздивлявся рештки своєї втіхи.
— Може б, дати йому сигар? — пошепки спитав Юссоне, пориваючись дістати їх.
Фредерік уже встиг покласти на віконце повний портсигар.
— Бери! До зустрічі! Кріпись!
Дюссардьє вхопив простягнені йому руки. Він палко стискав їх, голос його вривався від сліз.
— Що? Це мені!.. Мені!..
Приятелі, щоб уникнути його подяки, вийшли і разом пішли снідати в кафе «Табуре», що навпроти Люксембурзького саду.
Розрізуючи біфштекс, Юссоне сказав своєму супутникові, що він працює в журналах мод і складає реклами для «Художнього промислу».
— У Жака Арну? — спитав Фредерік.
— Ви його знаєте?
— Так… Тобто ні. Тобто якось я бачив його, познайомився з ним.
Фредерік байдужим тоном спитав Юссоне, чи бачиться він із його дружиною.
— Вряди-годи, — відповів журналіст.
Фредерік не наважувався розпитувати далі; ця людина посіла віднині в його житті чільне місце; він заплатив за сніданок, що не викликало жодних заперечень з боку Юссоне.
Симпатія була взаємна; вони обмінялися адресами, і Юссоне по-дружньому запросив його пройтися з ним до вулиці Флерюс.
Вони були посередині саду, коли співпрацівник Арну, затамувавши подих, скорчив потворну гримасу і закукурікав півнем. Тут усі півні, що були поблизу, відповіли йому протяжним кукуріканням.
— Це умовний знак, — сказав Юссоне.
Вони зупинилися біля театру Бобіно, перед будинком, до якого вів вузенький прохід. У віконці горища, між красолею і пахучим горошком, з'явилася молода жінка, простоволоса, в корсеті; вона обома руками спиралася на ринву.
— Добридень, мій янголе, добридень, дитинко! — гукнув Юссоне, посилаючи їй здаля рукою цілунок.
Він штовхнув ногою хвіртку і зник.
Фредерік чекав його цілий тиждень. Він не наважувався йти до нього сам, щоб не показати, що йому не терпиться дістати відповідні запросини на сніданок; проте він, прагнучи зустрітися з ним, виходив увесь Латинський квартал. Якось увечері він натрапив на Юссоне і привів до себе в кімнату на набережній Наполеона.
Приятелі гомоніли досить довго; розмова точилася від щирого серця. Юссоне мріяв про театральну славу і театральні прибутки. Він брав участь у складанні водевілів, яких ніде не приймали, у нього було багато планів, він писав куплети, кілька з них проспівав. Потім, помітивши на етажерці книжку Гюго і томик Ламартіна[14], він вибухнув сарказмом щодо романтичної школи. У цих поетів ні тверезого розуму, ні почуття стилю, та й не французи вони, ось у чім річ! І він вихвалявся знанням мови; у найвишуканіших фразах убачав хиби й прискіпувався із тим злісним бурчанням, із тією академічністю смаку, якою відзначаються легковажні люди, що беруться міркувати про високе мистецтво.
14