Ден Вальдшмідт
Вийди за межі
Забудь про успіх – стань видатним!
Тут зазвичай можна знайти відгуки й цитати людей, які стверджують, що прочитали цю книжку і вона їм сподобалась. Але насправді єдина думка, яка має значення, – ваша власна.
Пролог
Як це все почалось
Мені було 25 років, і я хотів померти. Я просто хотів позбутися болю.
Мені було 25 років, і я хотів померти. Я просто хотів позбутися болю.
Того дня я сидів на східцях свого гаража з пістолетом у роті, в гіркому п’яному тумані саморуйнівного відчаю.
Я мав усе. Але я все це втратив.
Усе, чого я будь-коли бажав, – це бути надзвичайним… неймовірним… видатним.
Я хотів змінити світ на краще.
Не було жодних сумнівів, що я вже й так багато чого досяг.
У 22 роки у Вашингтоні я був відомий як «Вундеркінд», генеральний директор компанії, яка швидко росла й розширювалася по східному узбережжю, співпрацювала з усім світом.
Я був одружений із чудовою жінкою, мав гарного сина й мешкав у будинку, який був занадто великим для нас трьох.
І для тих, хто не бачить глибше, ніж фасад із тисячодоларових костюмів і коротких відповідей, я, здавалося, мав усе на світі.
Але всередині мене панував безлад із невпевненості в собі й відчуття провини. До того ж, я втомився.
Незважаючи на мою одержимість екстремальними видами спорту і трудоголізм (часто я не приходив додому з роботи по кілька днів), я втратив здатність підкорювати світ.
Мій шлюб розбився на мільйон маленьких уламків. Зламався. Розтрощився. Я втратив усе. І я відчував, як ця катастрофа все більше й більше просвердлює мене.
Мене не було поруч із дружиною, і моє місце зайняв інший. Якийсь час я був у змозі заплющувати на це очі, ніби це не мало для мене жодного значення.
Але те, що хтось зайняв твоє місце, жорстоко паралізує саме твоє єство.
І це зводило мене з розуму.
Я звинувачував її. Я проклинав її. Я намагався кинути її.
Що з того, що в мене не було часу на неї?
Але частина мене знала, що моя егоїстична поведінка, моя нездатність виявляти кохання зруйнувала ці дивовижні стосунки.
Я не міг більше вдавати, що вся ця драма не краяла мені серце.
Не те щоб я ніколи нічого не втрачав.
Я й до цього зазнавав поразок безліч разів. Але я завжди сприймав поразку як «ще не успіх». Я завжди вірив, що успіх неминучий. І якось так воно й було.
Але цього разу поразка стосувалась особистого життя. Цього разу вона була остаточною.
Нестерпним було те, що я не міг змінити ситуацію самостійно. Я завжди був у змозі вирішити будь-яке питання, проблему або подолати виклик із грубою, надлюдською, цілеспрямованою пристрастю.
Цього разу все було поза моїм контролем. Я не міг змусити її бути вірною мені. Або любити мене.
Мабуть, зовні все виглядало інакше.
Розумієте, я не хотів втратити її… але в цього небажання були неправильні причини. Я взагалі не хотів нічого втрачати. З будь-якої причини. Ніколи.
І тому я змінив свою поведінку на декілька місяців… на досить довгий проміжок часу, щоб показати, що я порядний сім’янин. Я робив усе можливе. Я проводив з нею більше часу. Я запрошував її до найдорожчих ресторанів і влаштовував шопінг-тури.
Я очікував, що така бойскаутська поведінка протягом трьох місяців дозволить мені миттєво заробити її кохання й повагу. Я навіть сказав їй про це.
Але це ще більше віддаляло її від мене.
Тож я повернувся до єдиного, на чому дійсно знався: екстремальної поведінки.
Я працював ще більше. Клявся голосніше. Тренувався жорсткіше. Я проводив кожну хвилину, намагаючись уникнути болю.
День за днем я замикав двері у свій кабінет і плакав над своїм столом. Мій помічник тактовно стукав у двері й нагадував про зустрічі. Я опановував себе, поправляв краватку й укладав дивовижні комерційні угоди.
Але всередині я змучувався. У мене був емоційний крах. А це означало, що я потребував більше сил на звичні справи.
Що я й робив.
Я змушував себе до знемоги і навіть більше. Раптово я втратив 20 фунтів протягом кількох днів.
Через постійні тренування в тренажерному залі я отримав стафілококову інфекцію. Але спочатку ніхто не міг діагностувати її.
Упродовж чотирьох днів я лежав у реанімації в лікарні. Мене оглядали фахівці з інфекційних захворювань і перевіряли мою кров на СНІД та інші автоімунні хвороби. Усі аналізи були негативними. Вони не могли зрозуміти, що сталося.
Вони лише могли експериментувати з антибіотиками. Якщо якийсь із них не допомагав, вони пробували інший. І ще один. А потім ще. Зрештою я почав одужувати.
Але моє тіло було розбите. Я був слабким і втратив форму. Усе, над чим я працював, зникло.
І це змусило мене страждати ще більше.
Я завжди міг розраховувати на себе. Незалежно від того, яким складним було завдання, я завжди міг виконати його. Але вперше у моєму житті я фізично не міг нічого зробити з цим.
Я підвів свою родину. А тепер підвів і самого себе. Єдиний друг, який у мене залишився, – я сам – покинув мене. Я почувався жахливо самотнім.
Почуття власної несамодостатності повністю охопило мене. Страхітливі думки в моїй голові стали поглинати все.
Цього разу я програв. Настав час закінчувати гру.
Стафілококова інфекція мало не вбила мене. Тепер я хотів зробити це сам.
Саме так я опинився в гаражі, п’яний у дим з келихом віскі в одній руці й пістолетом у другій.
Сльози побігли по моєму обличчю, і моя печаль перетворилася на ридання. Вона була настільки сильною та глибокою, що я знав: хочу померти. У мене не було жодного іншого виходу. Я хотів піти.
Крізь сльози я взяв коробку з кулями.
Я старанно (хто б ще міг зробити це, окрім мене) заряджав кулями свій браунінг 22-го калібру.
Я зробив ще один ковток віскі і, похитуючись, попрямував до задніх східців гаража. Сідаючи, я занадто сильно цокнув стаканом об ґанок, але він не розбився.
Усього на кілька секунд спостереження відволікло мене від моєї печалі.
Але незабаром почуття повернулося знову.
Я взяв пістолет і підніс до своєї голови. Я замислився, чи краще буде поцілити в скроню, чи зробити постріл у рот. Може, я й тут усе зіпсую?
Я вирішив, що краще вистрілити в рот.
Я був серйозним, відчувши присмак зброярського мастила. Частина мене поцікавилась, чи зможу натиснути на курок. Інша частина просто хотіла, щоб усе закінчилось. Я втомився від болю.
Незабаром болю не буде. Я кивнув, ніби підтверджуючи собі правильність учинку.
Вам не потрібні інші книжки про досягнення успіху
Вам не потрібні інші книжки про досягнення успіху. Дійсно не потрібні.
Ви вже знаєте майже все, що треба знати для успіху. Ставити цілі. Багато працювати. Бути наполегливим. І не здаватись, доки не досягнеш мети. Усі ці речі можна назвати навіть уві сні.
Саме на цьому я знаюсь добре.
Я знаю, як зробити все, щоб досягти успіху. Мене двічі виключали з коледжу. Я не повинен був отримувати ані копійки. Проте я заробив мільйони й мільйони доларів. (І втратив теж багато.)
Як керівник я працював над постійним підвищенням продажів протягом десяти років. Був консультантом із ведення бізнесу по всьому світу.
Я став генеральним директором у 25 років. Але я не підприємець. Я потрапив у сферу бізнесу і сам проторував собі в ній шлях.