Проблема полягає не в процесах, планах чи людях. Вона полягає в наших егоїстичних намірах.
Стати егоїстичним легко, егоїзм криється в наших планах, діях, мисленні та майбутньому.
Ми робимо все виключно для себе. Ми допомагаємо іншим, тільки коли бачимо в цьому зиск. Допомога хвилює нас, лише коли ми відчуваємо провину чи сором.
І це руйнує нас ізсередини. Тому швидко станьмо сміливими в даруванні.
Егоїстична поведінка краде кожну нашу мрію. Ви прийматимете погані рішення, робитимете боляче іншим людям і знищите будь-яку можливість змінити світ на краще.
Егоїстична поведінка, ймовірно, впливає і на вашу кар’єру. Ви занадто зайняті «власними справами», щоб бути дійсно успішною людиною. Якщо ви боретесь за підписання угод, збільшення доходів та отримання підвищення, то, можливо, вам слід переглянути свою поведінку.
Може, люди уникають вас чи насолоджуються вашим стражданням? Вони припинили підтримувати вас? Поруч із вами немає нікого, хто б допоміг, коли справи зовсім кепські і ви дійсно потребуєте підмоги?
Це показники поганої поведінки, поганої егоїстичної поведінки. Ви можете називати це поганою кармою, порчею, та як бажаєте.
Або ви можете назвати це справжнім ім’ям – результатами вашої егоїстичної поведінки.
Тому, можливо, ви зміните її… починаючи з сьогоднішнього дня.
Дарування вимагає зміни в ставленні. Воно починається з зосередження на інших, а не на собі.
Воно стосується не тільки того, що ви робите. Це те, як ви бачите світ.
Це не означає, що ви не повинні більше працювати, щоб досягти мети. Це означає, що ви повинні бути налаштовані на світ навколо, поки працюєте.
Це означає, що ви бачите ваші зусилля й дисципліну (ваш успіх) у контексті чогось більшого.
Факт залишається фактом: якщо ви зосереджені лише на собі, то не помічаєте краси життя навколо вас.
У цьому випадку слід робити ось що:
Давати, а не використовувати.
Допомагати, а не маніпулювати.
Дбати, а не керувати.
Долучатись, а не просто виконувати.
Просто бути хорошою людиною. Турбуватися про інших. Ділитися своїм досвідом і талантами. Робити внесок у загальне благо.
Можливо, ви не станете холодним титаном індустрії. Або членом ради директорів.
Але ви станете цільною людиною, перевищивши очікування й отримавши контроль над власною долею.
Запитайте про це у Вейна Елсі.
Вейн сидів на краю дивана 26 грудня 2004 року, переглядаючи останні новини про цунамі, що сталося в Індонезії та забрало життя мільйонів людей. Цунамі знищило тисячі квадратних миль землі, зрівняло будівлі з землею та перетворювало місто за містом на потік сміття, понівеченого металу і всього того, що траплялося на шляху води.
Потім Вейн побачив черевик, який повільно дрейфував уздовж берегової лінії, і зрозумів усю неосяжність цієї людської трагедії. Йому стало не по собі.
Сидячи вдома та спостерігаючи за подіями, що відбувалися в іншій частині світу, Вейн зрозумів, що цього разу він повинен зробити більше, ніж просто «виписати чек». Він повинен був залучитись до цього, зрозуміти, як змінити світ. Пізніше він сказав: «До цунамі 2004 року в Азії я безпосередньо не брав участі в жодній благочинній події на регулярній основі. Я вважав, що грошових пожертв достатньо, тому 100 відсотків своїх зусиль зосереджував на підписанні угод у діловому світі. Таким було моє життя до неочікуваного повороту. [Після цунамі] я був сповнений рішучості не сидіти на місці».
І тому він почав із того, що робив більшу частину свого життя, – постачання взуття. Вейн став постачати товар місцевій взуттєвій компанії в Північній Вірджинії, коли йому було тільки 15 років. Наприкінці середньої школи він працював повний робочий день у цій компанії. У 22 роки Вейн став наймолодшим віце-президентом національної мережі магазинів взуття. Усього за кілька років він став генеральним директором нової взуттєвої компанії й підняв її продажі на 400 відсотків. Вейн Елсі знався на взуттєвому бізнесі. Але цього разу він не збирався продавати взуття. Він збирався пожертвувати його.
З головою поринувши в ідею, він прийшов на роботу й скликав десятки керівників, з якими подружився за роки в бізнесі. Він поділився своєю ідеєю і попрохав про допомогу. У короткий термін Вейн зібрав 250 000 пар нового взуття для відправлення до Індонезії. Люди, які втратили все, отримали щось своє, і не просто пару взуття, а надію. А з нею – і сили щось змінити.
Через рік ураган Катріна спустошив узбережжя Мексиканської затоки в Сполучених Штатах. Вейн зателефонував тим самим людям й попросив дати більше. Цього разу Вейн відправив нужденним близько мільйона пар взуття.
Тоді Вейн зрозумів, що міг би допомагати іншим ще більше. І він заснував некомерційну компанію «Soles4Souls», яка взуває людей по всьому світу й дає їм надію. Через вісім років із Вейном у ролі генерального директора «Soles4Souls» є однією з найуспішніших некомерційних організацій у країні і дарує 12 000 000 пар взуття нужденним у 130 різних країнах.
Але Вейн скаже вам, що він тільки розпочав. Замість підписання наступної угоди на постачання мета Вейна полягає в «зміні життя людей за допомогою взуття».
Дарування може змінити траєкторію вашого життя.
Якщо ви хочете рости, ви повинні віддавати… як людина, як лідер, у кар’єрі, у бізнесі.
Ви ніколи не програєте, віддавши більше.
Що є даруванням, а що ні
Наше нерозуміння того, чим насправді є дарування, робить розмови про нього такими складними.
Це благодійність? Інвестиції? Катарсис?
Можливо, саме наше нерозуміння предмета так ускладнює його для нас. І той факт, що ми іноді плутаємо дієслово «давати» з річчю.
Ми витрачаємо так багато енергії, намагаючись зробити вигляд, що ми дарувальники, але ми втратили суть того, що є даруванням насправді.
Чи ви дійсно віддаєте? А чи просто виконуєте механічні дії? Розгляньмо це.
У містечку Сентер (із населенням менш ніж 300 жителів) – це в штаті Північна Дакота – разом з батьками Вільямом і Бланш жили Гейзел, Еммет і Мірдіт. П’ятнадцятирічна Гейзел була найстаршою й відповідальною, навіть їздила на коні до сільської школи у двох милях від дому.
Пізнього ранку 15 березня 1920 року хуртовина почала наближатися до міста. Стурбована за безпеку дітей, викладачка швидко відпустила їх, щоб вони мали час дістатися домівок. Але батько Гейзел уже їхав до школи саньми, щоб забрати дітей.
Вільям приїхав до школи перед тим, як діти пішли з неї, і посадив їх у сани. Наказавши дітям почекати його в санях, він пішов до шкільного сараю, щоб запрягти коня в маленький візок, яким діти діставалися до школи цього ранку. Коли він повернувся, діти й сани зникли.
Сильний вітер та грозові хмари налякали старого коня, і він попрямував додому разом із дітьми. Незабаром хуртовина не дала коню та Гейзел можливості навіть розгледіти дорогу. Пустота відкритої прерії та сліпучий сніг змушували розгубитись. Хвилини перетворилися на години, а кінь намагався пройти крізь хуртовину. Вони заблукали.
Але це було не найгірше. Сани натрапили на перешкоду й підлетіли вгору, скинувши дітей на сніг. Незважаючи на всі їхні зусилля, Гейзел із братом та сестрою не могли поставити сани як слід, рівно.
Використовуючи сани як захист від хуртовини та вітру, Гейзел узяла ковдри і поклала їх на сніг. Вона сказала Еммету та Мірдіт лягти на ковдри, і вони накрилися ними. Вони почали чекати батька.