Шейн Гарріс
ВІЙН@: битви в кіберпросторі
Присвячую моєму чоловікові, Джо де Фео
Війни нового покоління
Науковий прогрес, дедалі розширюючи рамки пізнаваного простору, ставить перед людством складне гносеологічне завдання: звичайної, неспеціальної освіти вже замало, щоб зрозуміти, що відбувається на передньому краї майже будь-якої науки. Епоха енциклопедистів назавжди відійшла у минуле. Люди, чия місія – розширювати горизонт людського пізнання всесвіту, та й будь-якої нової царини науки, вимушено стають «вузькими» спеціалістами: вони вживають спеціальні терміни, користуються інструментарієм, притаманним лише певному роду діяльності. Журналісти, що мають за мету популяризувати досягнення в нових сферах людського життя, модерні ідеї та технології, вимушені перебрати на себе складну, майже нездійсненну функцію: за умов сучасних викликів розповісти загалові ті таємниці, що їх «вузькі» спеціалісти навмисно намагаються якнайретельніше приховати.
На цьому тлі журналістське розслідування, яке провів Шейн Гарріс, а відтак виклав його результати у книжці «Війн@», цікаве, власне, не лише тими фактами, які спромігся зібрати автор, а й солідним забезпеченням їх висновками й доказами, взятими з різних джерел, копіткою роботою з відкритими джерелами інформації, вмінням добути таємні знання – і в прямому, і в переносному розумінні цього слова. Понад десять років Гарріс писав на теми кібербезпеки й електронного шпигунства. Матеріал для цієї книжки – це більше тисячі інтерв’ю, які він збирав роками, розмовляючи з нинішніми і колишніми урядовцями, військовими, керівниками та працівниками корпорацій, експертами, дослідниками й активістами. Перелік посилань, що міститься наприкінці книжки, красномовно свідчить, що робота була проведена титанічна. Але чи не намарно? Чи така вже важлива тема, що так захопила автора й змусила будь-що дошукуватися правди, попри важку працю?
Читаємо у Вікіпедії: «Комп’ютерний вірус (англ. computer virus) – комп’ютерна програма, яка має здатність до прихованого самопоширення. Одночасно зі створенням власних копій віруси можуть завдавати шкоди: знищувати, пошкоджувати, викрадати дані, знижувати або й зовсім унеможливлювати подальшу працездатність операційної системи комп’ютера». Ще в далекому 1988 році 6 тисяч комп’ютерів, підключених до ARPANET, постраждали від «хробака» Морріса. Збитки від цієї вірусної атаки становили 96,5 мільйонів доларів. Утім це були незаплановані наслідки експерименту, над яким утратили контроль, а не якихось зловмисних дій. За тридцять років, що минули від тієї події, змінилися не лише віруси, а й середовище їхнього існування. Автоматизувавши більшість виробничих процесів у промисловості, людство також переклало на комп’ютери керування у більшості інфраструктурних мереж. Захопивши владу над комп’ютером, вірус сьогодні може вивести з ладу не тільки сам комп’ютер, а й керовані ним механізми та мережі. Віруси почали загрожувати найрізноманітнішим галузям, ба навіть цілим країнам.
На наших очах протягом життя одного покоління використання ресурсів мережі для обміну й зберігання надважливих даних як державними установами, так і корпораціями досягло таких обсягів, що проблеми, пов’язані зі втручанням у мережу, здатні привести людство на межу катастрофи. Тож слушно, що на захист кіберпростору постала кіберармія.
Армія – це взагалі особлива царина. Війна і мир, якщо й не зовсім протилежні за своїми принципами, але ніколи не протікають одночасно. Навіть сучасні «гібридні» війни не змушують суспільство перебувати водночас в обох станах, а ділять загал на дві світоглядні страти, які живуть у різних умовах (війни і миру відповідно). Ці частини суспільства в моральній площині жодним чином не пересікаються і навіть не здатні зрозуміти одна одну. Інша річ – армія, професійні військові, яких готовлять діяти зовсім по-різному в мирний і воєнний час. Усі ці особливості притаманні й новоствореній кіберармії. Але поки що оголошувати стан війни в мережі ніхто не квапиться. Тож ми маємо справжню «гібридну» війну у віртуальному світі. Деякі битви цієї війни, досліджені у книжці, дають змогу зрозуміти: це не дитячі забавки – все набагато складніше і небезпечніше. Багато уваги автор приділив юридичним аспектам створення кіберармії в США. Із зрозумілих причин історія створення протидійних армій не ввійшла до книжки, залишивши таку собі інтригу й гарячий інтерес для майбутніх дослідників.
Шейн Гарріс замислив свою книжку не як посібник для фахівців із кібербезпеки, а як захоплюючий шпигунський роман. Доступною пересічній людині мовою він описав перебіг подій в епізодах, зі зрозумілих причин зазвичай прихованих від громадськості. Але й спеціалістам не завадить подивитися на свою діяльність трохи збоку, усвідомити масштаб проблеми й ті критерії, за яким будуть міряти їхню діяльність прийдешні покоління. Врешті-решт, визначити, на чиєму боці вони перебувають у цій війні.