Але Стасіо знав, що в державних агентств, зокрема в АНБ, є дещо йому потрібне: дані. А саме сервери, переповнені електронною інформацією і перехопленими сигналами, зібраними прослуховувальними пристроями агентства в усьому світі. Стасіо подумав, що якщо зможе під’єднатися до мереж радіотехнічної розвідки з Іраку, то зможе дізнатися щось про розміри й форму ворожих мереж, зібравши докупи записи щодо їхніх сеансів зв’язку. Це була кропітка праця, яка вимагала багатогодинного просиджування за комп’ютером в якому-небудь трейлері з кондиціонером, замість кружляння запорошеними вулицями у вантажівці з системою Prophet. Стасіо був фанатом серіалу «Дроти» (The Wire) на каналі HBO, зокрема захоплювався одним із героїв цього фільму, Лестером, який розкрив мережу наркодилерів у Балтиморі, відстеживши їхні дзвінки через мобільний зв’язок. Те саме Стасіо хотів зробити в Іраку.
Він звернувся до свого бригадного офіцера розвідки у Форт-Льюїсі з проханням не відправляти його на полігон для піхотної підготовки й вивчення неповороткої системи Prophet, а дозволити йому та ще кільком офіцерам розвідки залишитися на базі для освоєння нового програмного забезпечення для побудови мережевих схем і систематизації трафіку. Підрозділи тактичної військової розвідки даремно нехтують цими інструментами, переконував Стасіо. Проте ті напевно придадуться в Іраку.
І офіцер погодився.
Стасіо і його колега-лейтенант розробили власну систему підготовки, яка опиралася на принцип зворотного зв’язку. Ідея полягала в тому, щоб невеликі підрозділи розвідки встановлювали в польових умовах власні комп’ютери, об’єднані в локальні мережі, з яких могли мати доступ до величезних баз даних АНБ та інших служб, що збирають корисну інформацію щодо всіх військових і розвідувальних операцій, зокрема супутникові фотографії, покази інформаторів, протоколи допитів полонених бойовиків і навіть політичні прогнози аналітиків ЦРУ. Стасіо вважав важливим будь-які фрагментарні дані чи неповну інформацію. Проте лише від фрагментів користі було мало. З цієї інформації потрібно було скласти повну картину.
Для людини, яка звикла з дитинства до різних способів зв’язку – телефону, електронної пошти, текстових повідомлень, – найрізноманітніших пристроїв, описаний метод аналізу інформації здається зрозумілим на інтуїтивному рівні. Стасіо і військові з його загону готувалися до відправки в Ірак протягом двох із половиною років. Він узяв до загону чотирьох корейських лінгвістів і відіслав їх на річний пришвидшений курс вивчення арабської мови. Не йшлося про вільне знання мови, досить було знати арабську на рівні, який дозволив би їм працювати з місцевими перекладачами й складати звіти для розвідки. Решту лінгвістів він відрядив вивчати методи аналізу інформації.
Стасіо прибув до Іраку в квітні 2007 року – без навантаження системою Prophet – у складі нової хвилі американських військовослужбовців. Він замислився, чи не запізно вони приїхали? Стасіо і члени його команди побачили, що повстанці невпинно атакують американських військових, мінують дороги й обстрілюють їх із мінометів. Ескалація громадянської війни руйнувала Ірак. Іноземні бойовики просочувалися в країну із сусідніх Сирії та Ірану, а нещадна терористична мережа, відома в Іраку як «Аль-Каїда», вела жорстокі атаки на американські та коаліційні війська, членів іракського уряду й на іракських шиїтів – також місцевих мусульман і мирних громадян. Терористичне угруповання прагнуло зламати хребет молодому урядові, замінивши його релігійною диктатурою. «Можливо, – подумав Стасіо, – таки варто було більше тренуватися стрільбі з рушниці».
Проте він не знав – не міг знати, – що його ідеї щодо інформаційної підтримки бойових дій доведеться випробувати масштабно. Американські збройні сили збиралися атакувати ворога способом, яким раніше навіть не намагалися діяти. І Стасіо мав опинитися на передовій.
Майк МакКоннелл мав лише годину, щоб захистити свій план.
У травні 2007 року, коли лейтенант Стасіо опинився у небезпечній ситуації в Іраку, нещодавно призначений директор національної розвідки спілкувався в Овальному кабінеті з президентом Бушем і кількома високопосадовцями з Ради національної безпеки США. МакКоннелл звертався не лише до президента, а й до віце-президента Діка Чейні, міністра оборони Роберта Ґейтса, міністра фінансів Генрі Полсона і радника президента з питань національної безпеки Стівена Гедлі. Політики такого рівня рідко збиралися всі разом у одній кімнаті. Проте їхня присутність була необхідна для здійснення плану, який визрів у голові МакКоннелла.