Всі обставини бою, зокрема й легендарні слова політрука, як було сказано в статті, переповів у шпиталі перед смертю єдиний уцілілий у тому бою червоноармієць Іван Натаров.
Після виходу статей Кривицького про цю історію заговорила вся країна. Як про Миколу Гастелло й Зою Космодем’янську, про подвиг героїв-панфіловців знав кожен. Невдовзі за клопотанням командування Західного фронту вирішили нагородити загиблих героїв. 21 липня 1942 року їм усім посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Усю війну й два з половиною роки після неї майже ні в кого не виникало сумнівів у достовірності викладених в «Красной звезде» обставин бою, доки не сталася одна подія, що примусила військову прокуратуру провести розслідування.
Розпочалося все восени 1947 року, коли в киргизькому селищі Кант органи МҐБ за підозрою у співпраці з нацистами заарештували громадянина Добробабіна Івана Євстаховича. Під час затримання Добробабін заявив працівникам органів, що є одним із 28 героїв-панфіловців, пред’явивши як доказ книжку про загиблих гвардійців, у якій було написано і про нього. Після цього Добробабіна етапували в Харків, де Військова прокуратура Харківського гарнізону почала вивчати обставини справи.
Слідчі прокуратури з’ясували, що підозрюваний Добробабін справді був у лавах 4-ї роти Панфіловської дивізії під час бою 16 листопада поблизу роз’їзду Дубосєково, але, як заявив він сам, «ніяких подвигів не здійснював, і все, що написано про нього в книжці про героїв-панфіловців, неправда».
Потім затриманий псевдогерой розповів слідчим про калейдоскоп незвичайних поворотів своєї долі: під час того бою 16 листопада був контужений і засипаний землею. Його знайшла похоронна німецька команда і взяла у полон. Опісля Добробабін чи то втік, чи то його відпустили німці, тож він добрався в рідне село у Харківській області й там пішов у поліцію. З приходом радянських військ чоловіка заарештували. Німці, які ще раз зайняли село, звільнили Добробабіна. Він знову пішов у поліцію, а з наближенням фронту — втік в Одеську область. У березні 1944-го Івана Євстаховича повторно мобілізували до Червоної армії, де він довоював до кінця війни, був двічі нагороджений, демобілізувався й виїхав до Киргизії, де його й заарештували.
Пам’ятник 28 панфіловцям у далекій від місця їхнього «подвигу» Алматі (Казахстан). На ньому викарбувано слова, яких політрук Клочков ніколи не казав
У доповідній записці прокуратури слідство зазначало: «…що, крім Добробабіна, залишилися живими Васильєв Іларіон Романович, Шемякін Григорій Мелентьєвич, Шадрін Іван Демидович і Кужебергенов Данило Олександрович, які також значаться у списку 28 панфіловців, що загинули в бою з німецькими танками. Тому виникла необхідність розслідування й самих обставин бою».
Слід віддати належне слідчим прокуратури: вони взялися за справу ретельно й скрупульозно, без жодних спроб «зам’яти» незручну тему. Докладно допитали, незважаючи на звання й посади, усіх учасників тих далеких подій, які вижили. Серед них — колишній командир полку Ілля Капров, колишній головний редактор «Красной звезды» генерал Давид Ортенберг, автор статей Олександр Кривицький, письменник Микола Тихонов та інші.
Почали спливати факти, небажані для широкого розголошення. Вимальовувалася справжня історія виникнення газетного варіанта подвигу солдатів Панфіловської дивізії. Після завершення всіх слідчих дій прокуратура докладно реконструювала перебіг подій осені 1941 року.
Усе розпочалося з поїздки кореспондента «Красной звезды» Коротєєва у штаб 16-ї армії. Там він зустрівся з комісаром 8-ї Панфіловської дивізії Єгоровим, який йому розповів про тяжкі бої на їхній ділянці фронту і про героїчні дії солдатів однієї з рот, яка майже вся загинула, але затримала німецькі танки. Сам комісар свідком того бою не був, а дізнався про нього з повідомлень. Коли журналісти (із Коротєєвим був колега з «Комсомольской правды») запитали, чи можна поїхати в полк, до якого входила геройська рота, то почули категоричну відмову.
Повернувшись до Москви, Коротєєв розповів редакторові про свою поїздку і про розмову з комісаром. «Ортенберг мене запитав, скільки ж людей було в роті. Я йому відповів, що склад роти, очевидно, був неповний, приблизно осіб 30–40; я сказав також, що з цих людей двоє виявилися зрадниками… ось так і з’явилася кількість бійців — 28, оскільки з 30 двоє виявилися зрадниками. Ортенберг казав, що про двох зрадників писати не можна, і, очевидно, порадившись із кимсь, вирішив у передовій написати тільки про одного зрадника. 27 листопада 1941 р. у газеті вийшла моя стисла кореспонденція, а 28 листопада в “Красной звезде” було надруковано передовицю “Заповіт 28 полеглих героїв”, написану Кривицьким».