— Я дуже радий, що не поїхав до посланника, — казав князь Іполит: — нудьга… Чудовий вечір, правда ж, чудовий?
— Кажуть, що бал буде дуже гарний, — відповіла княгиня, піднімаючи з вусиками губку. — Усі вродливі жінки вищого світу будуть там.
— Не всі, бо вас там не буде; не всі, — сказав князь Іполит, радісно сміючись, і, схопивши шаль у лакея, навіть штовхнув його і став надівати її на княгиню. Від незграбності чи навмисно (ніхто б не міг розібрати цього) він довго не опускав рук, коли шаль уже була надіта, і наче обіймав молоду жінку.
Вона граціозно, але все усміхаючись, відхилилася, повернулась і глянула на чоловіка. У князя Андрія очі були заплющені, таким він здавався втомленим і сонним.
— Ви готові? — спитав він дружину, обминаючи її поглядом.
Князь Іполит квапливо одягнув свій редингот, що був у нього, по-новому, довший як до п'ят, і, плутаючись у ньому, побіг на ганок за княгинею, яку лакей підсаджував у карету.
— Princesse, au revoir[97], — кричав він, плутаючись язиком так само, як і ногами.
Княгиня, підбираючи сукню, сідала в темряві карети; чоловік її поправляв шаблю; князь Іполит, під приводом прислужування, заважав усім.
— Дозвольте, добродію, — сухо-неприємно звернувся князь Андрій по-російському до князя Іполита, який заважав йому, пройти.
— Я тебе чекаю, П'єр, — привітно й ніжно промовив той самий голос князя Андрія.
Форейтор рушив, і карета загуркотіла колесами. Князь Іполит сміявся уривчасто, стоячи на ганку й чекаючи віконта, якого він обіцяв одвезти додому.
— Eh bien, mon cher, votre petite princesse est très bien, très bien, — сказав віконт, сівши в карету з Іполитом. — Mais très bien. — Він поцілував кінчики своїх пальців. — Et tout-à-fait française[98].
Іполит, пирхнувши, засміявся.
— Et savez-vous que vous êtes terrible avec votre petit air innocent, — говорив далі віконт. — Je plains le pauvre mari, ce petit officier, qui se donne des airs de prince régnant[99].
Іполит знову пирхнув і крізь сміх промовив:
— Et vous disiez, que les dames russes ne valaient pas les dames françaises. Il faut savoir s'y prendre[100].
П'єр, приїхавши раніш, пройшов, як своя людина, до кабінету князя Андрія і зараз же, за звичкою, ліг на диван, узяв з полички першу-ліпшу книгу (це були Записки Цезаря) і почав, спершись на лікті, читати її з середини.
— Що ти зробив з m-lle Шерер? Вона тепер зовсім занедужає, — сказав князь Андрій, входячи до кабінету і потираючи маленькі, білі ручки.
П'єр повернувся всім тілом, так що диван заскрипів, обернув жваве обличчя до князя Андрія, усміхнувся й махнув рукою.
— Ні, цей абат дуже цікавий, та тільки не так розуміє справу… На мою думку, вічний мир можливий, але я не вмію цього висловити… Та тільки не політичною рівновагою…
Князь Андрій не цікавився, видно, цими абстрактними розмовами.
— Не можна, mon cher[101], скрізь говорити все, що тільки думаєш. Ну, що ж, ти зважився, нарешті, на що-небудь? Кавалергардом ти будеш чи дипломатом? — спитав князь Андрій по хвилинній мовчанці.
П'єр сів на диван, підібравши під себе ноги.
— Можете собі уявити, я все ще не знаю. Ні те, ні це мені не подобається.
— Але ж треба на що-небудь зважитися? Батько твій чекає.
П'єра десятирічним хлопчиком було послано з гувернером-абатом за кордон, де він пробув до двадцяти років. Коли він повернувся в Москву, батько відпустив абата і сказав молодикові: «Тепер ти їдь до Петербурга, роздивись і вибирай. Я на все згоден. Ось тобі лист до князя Василя і ось тобі гроші. Пиши про все, я тобі в усьому поміч». П'єр уже три місяці вибирав кар'єру і нічого не робив. Про це вибирання і казав йому князь Андрій. П'єр потер собі лоба.
— Але він масоном повинен бути, — сказав він, маючи на увазі абата, якого бачив на вечорі.
— Все це дурниці, — зупинив його знову князь Андрій, — поговоримо краще про діло. Був ти у кінній гвардії?..
— Ні, не був, але ось що мені спало на думку, і я хотів вам сказати. Тепер війна проти Наполеона. Якби це була війна за свободу, я б зрозумів, я б перший вступив на військову службу; але допомагати Англії та Австрії проти найвеличнішої людини в світі… це негоже…
Князь Андрій тільки знизав плечима на дитячі П'єрові слова. Він зробив вигляд, що на такі дурниці не можна відповідати; але й справді на це наївне запитання трудно було відповісти що-небудь інше, ніж те, що відповів князь Андрій.
— Якби всі воювали тільки за своїми переконаннями, війни не було б, — сказав він.
— Оце й було б чудово, — промовив П'єр.
Князь Андрій усміхнувся.
— Дуже можливо, що це було б чудово, але цього ніколи не буде…
98
— Ну, дорогий мій, ваша маленька княгиня дуже мила! Дуже мила. І зовсім, зовсім француженка.
99
— А чи знаєте, ви страшні з вашим невинним виглядом. Я жалію бідного чоловіка, цього офіцерика, який корчить з себе можновладну особу.