— Ставлю за Стівенса сто! — кричав один.
— Гляди не підтримувати! — кричав другий.
— Я за Долохова! — кричав третій. — Розніми, Курагін.
— Ну, киньте Мишку, тут парі.
— За одним духом, інакше програно, — кричав четвертий.
— Якове! Давай пляшку, Якове! — кричав сам господар, високий красень, стоячи посеред юрми в самій тонкій сорочці, розхристаній на середині грудей. — Стривайте, панове. Ось він Петруша, любий друг, — обернувся він до П'єра.
Другий голос невисокої людини, з ясними блакитними очима, який особливо вражав серед усіх цих п'яних голосів своїм тверезим виразом, закричав од вікна: — йди сюди — розніми парі! — Це був Долохов, семеновський офіцер, відомий картяр і бретер, який жив разом з Анатолем. П'єр усміхався, весело дивлячись круг себе.
— Нічого не розумію. В чому річ? — спитав він.
— Стривайте, він не п'яний. Дай пляшку, — сказав Анатоль і, взявши зі столу склянку, підійшов до П'єра.
— Найперше пий.
П'єр став пити склянку за склянкою, спідлоба оглядаючи п'яних гостей, що знову з'юрмилися біля вікна, і прислухаючись до їх гомону. Анатоль наливав йому вино і розповідав, що Долохов іде в парі з присутнім тут англійцем-моряком Стівенсом, у тому, що він, Долохов, вип'є пляшку рому, сидячи на вікні третього поверху з опущеними назовні ногами.
— Ну, пий же всю! — сказав Анатоль, подаючи останню склянку П'єру, — а то не пущу!
— Ні, не хочу, — сказав П'єр, відштовхуючи Анатоля, і підійшов до вікна.
Долохов тримав за руку англійця і ясно, виразно проказував умови парі, звертаючись переважно до Анатоля і П'єра.
Долохов був чоловік середній на зріст, кучерявий і з світлими блакитними очима. Йому було років з двадцять п'ять. Він не запускав вусів, як і всі піхотні офіцери, і рот його, найбільш разюча риса його обличчя, було весь видно. Лінії цього рота були напрочуд тонко вигнуті. Посередині верхня губа енергійно опускалася на міцну нижню гострим клином, і в кутках раз у раз утворювалося щось схоже на дві усмішки, по одній з кожного боку; і все разом, а особливо в поєднанні з твердим, зухвалим, розумним поглядом, справляло враження таке, що не можна було не помітити цього обличчя. Долохов був небагатий чоловік, без усяких зв'язків. І хоч Анатоль проживав десятки тисяч, Долохов жив з ним і зумів поставити себе так, що Анатоль поважав його і всі, хто знав їх обох, поважали Долохова більше, ніж Анатоля. Долохов грав у всі гри і майже завжди, вигравав. Хоч би скільки він пив, ніколи він не втрачав ясності розуму. І Курагін, і Долохов тоді були знаменитостями у світі джигунів і гультяїв Петербурга.
Пляшку рому було принесено; раму, яка перешкоджала сісти на зовнішній укіс вікна, виламували два лакеї, видимо хапаючись і торопіючи від порад та вигуків присутніх панів.
Анатоль із своїм переможним виглядом підійшов до вікна. Йому хотілося зламати що-небудь. Він відштовхнув лакеїв і потягнув раму, та рама не піддавалася. Він розбив скло.
— Ну-бо ти, силач, — звернувся він до П'єра.
П'єр узявся за перекладини, потягнув і з тріском де зламав, де вивернув дубову раму.
— Всю геть, а то подумають, що я тримаюся, — сказав Долохов.
— Англієць хвалиться… га?.. добре?.. — казав Анатоль.
— Добре, — промовив П'єр, дивлячись на Долохова, що, узявши в руки пляшку рому, підходив до вікна, з якого видно було сяйво неба і вранішньої та вечірньої зорі, що зливались на ньому.
Долохов з пляшкою рому в руці вискочив на вікно.
— Слухати! — вигукнув він, стоячи на підвіконні і звертаючись у кімнату. Всі замовкли.
— Я йду в парі (він говорив по-французькому, щоб його зрозумів англієць, і говорив не вельми добре цією мовою). — Іду в парі на п'ятдесят імперіалів, хочете на сто? — додав він, звертаючись до англійця.
— Ні, п'ятдесят, — сказав англієць.
— Добре, на п'ятдесят імперіалів, — що я вип'ю пляшку рому, всю, не віднімаючи від рота, вип'ю, сидячи за вікном, ось на цьому місці (він нагнувся й показав спадистий виступ стіни за вікном) і не тримаючись ні за що… Так?
— Дуже добре, — сказав англієць.
Анатоль повернувся до англійця і, взявши його за гудзик фрака і згори дивлячись на нього (англієць був малий на зріст), почав по-англійському повторювати йому умови парі.
— Стривай! — крикнув Долохов, стукаючи пляшкою по вікну, щоб привернути до себе увагу. — Стривай, Курагін; слухайте. Якщо хто зробить те саме, то я плачу сто імперіалів. Розумієте?
Англієць кивнув головою, і з цього не можна було розібрати, має він намір прийняти це нове парі, чи не має. Анатоль не відпускав англійця і, незважаючи на те, що той кивками давав знати, що він усе зрозумів, перекладав йому слова Долохова на англійську мову. Молодий худорлявий хлопець, лейб-гусар, який цього вечора програвся, виліз на вікно, виставився й подивився вниз.