— А любить він тебе?
— Чи любить? — повторила Наташа, з жалем усміхаючись на нетямущість своєї подруги. — Адже ти прочитала листа, ти бачила його?
— А якщо він неблагородна людина?
— Він!.. неблагородна людина? Якби ти знала! — сказала Наташа.
— Коли він благородна людина, то він або повинен сказати про свій намір, або перестати бачитися з тобою; і якщо ти не хочеш цього зробити, то я зроблю це, я напишу йому, я скажу папа, — рішуче сказала Соня.
— Та я жити не можу без нього! — крикнула Наташа.
— Наташо, я не розумію тебе. І що ти говориш! Згадай про батька, про Nicolas.
— Мені нікого не треба, я нікого не люблю, крім нього. Як ти смієш казати, що він неблагородний? Ти хіба не знаєш, що я його люблю? — кричала Наташа. — Соню, іди звідси, я не хочу з тобою сваритися, іди, ради бога, іди: ти бачиш, як я мучуся! — сердито кричала Наташа, стримано-роздратованим і розпачливим голосом. Соня розридалась і вибігла з кімнати.
Наташа підійшла до стола і, не думавши ні хвилини, написала ту відповідь княжнї Марії, якої вона не могла написати цілий ранок. В листі цьому вона коротко писала княжні Марії, що всі непорозуміння їхні кінчилися, що, користуючись великодушністю князя Андрія, який, виїжджаючи, дав їй волю, вона просить її забути все і простити їй, коли вона перед нею винна, але що вона не може бути його дружиною. Все це їй здавалося таким легким, простим і ясним в цю хвилину.
У п'ятницю Ростови мали їхати в село, а граф у середу поїхав з покупцем у свою підмосковну.
У день від'їзду графа Соня і Наташа були запрошені на великий обід до Курагіних, і Марія Дмитрівна повезла їх. На цьому обіді Наташа знову зустрілась з Анатолем, і Соня помітила, що Наташа говорила з ним про щось, пильнуючи, щоб ніхто не чув, і під час обіду була ще більш схвильована, ніж перше. Коли вони повернулись додому, Наташа почала перша з Сонею ту розмову, якої чекала її подруга.
— Ось ти, Соню, казала усякі дурниці про нього, — почала Наташа лагідним голосом, тим голосом, яким говорять діти, коли хочуть, щоб їх похвалили. — Ми порозумілись з ним сьогодні.
— Ну, що ж, що? Ну, що ж він сказав? Наташо, яка я рада, що ти не сердишся на мене. Говори мені все, всю правду. Що ж він сказав?
Наташа задумалась.
— Ах, Соню, якби ти знала його так, як я! Він сказав… Він питав мене про те, як я обіцяла Волконському. Він зрадів, що від мене залежить відмовити йому.
Соня сумно зітхнула.
— Але ж ти не відмовила Волконському? — сказала вона.
— А може, я й відмовила! Може, з Волконським усе кінчено. Чому ти думаєш про мене так погано?
— Я нічого не думаю, я тільки не розумію цього…
— Почекай, Соню, ти все зрозумієш. Побачиш, яка він людина. Ти не думай поганого ні про мене, ні про нього.
— Я ні про кого не думаю поганого: я всіх люблю і всіх жалію. Але що ж мені робити?
Соня не здавалася на ніжний тон, з яким до неї зверталась Наташа. Чим лагідніший і запобігливіший був вираз Наташиного обличчя, тим серйозніша і суворіше було обличчя в Соні.
— Наташо, — сказала вона, — ти просила мене не говорити з тобою, я й не говорила, тепер ти сама почала. Наташо, я не вірю йому. Нащо ця таємниця?
— Знову, знову! — перебила Наташа.
— Наташо, я боюсь за тебе.
— Чого боятися?
— Я боюсь, що ти занапастиш себе, — рішуче сказала Соня і сама злякалася того, що вона сказала.
На обличчі в Наташі знову з'явився вираз злості.
— І занапащу, занапащу, якнайшвидше занапащу себе. Не ваше діло. Не вам, а мені погано буде. Іди, іди від мене. Я ненавиджу тебе.
— Наташо! — злякано волала Соня.
— Ненавиджу, ненавиджу! І ти мій ворог назавжди!
Наташа вибігла з кімнати.
Наташа не розмовляла більше з Сонею і уникала її. З тим самим виразом схвильованого подиву і злочинності вона ходила по кімнатах, беручись то до тієї, то до іншої роботи, і зараз же кидала її.
Хоч як це важко було для Соні, але вона, не зводячи очей, стежила за своєю подругою.
Напередодні того дня, коли мав повернутися граф, Соня помітила, що Наташа сиділа цілий ранок біля вікна вітальні, наче дожидаючи чогось, і що вона зробила якийсь знак військовому, який проїхав і якого Соня прийняла за Анатоля.
Соня стала ще уважніше спостерігати свою подругу і помітила, що Наташа була увесь час обіду і ввечері в чудному і неприродному стані (відповідала не до речі на запитання, починала і не закінчувала фрази, з усього сміялася).
Після чаю Соня побачила дівчину-покоївку, яка боязко чекала на Наташу біля її дверей. Вона пропустила її і, підслухавши біля дверей, дізналася, що знову було передано листа.