Є в людини певний пообідній настрій, який дужче за всякі розумні причини змушує людину бути задоволеною з себе і вважати всіх за своїх друзів. Наполеон був у цьому настрої. Йому здавалося, що він оточений людьми, які обожують його. Він був переконаний, що й Балашов по його обіді був його другом і палким прихильником. Наполеон звернувся до нього з приємною і трошки глузливою усмішкою.
— Це та сама кімната, як мені казали, в якій жив імператор Олександр. Чудно, правда ж, генерале? — сказав він, очевидно не маючи сумніву в тому, що це звернення не могло не бути приємним його співрозмовникові, бо воно доводило перевагу його, Наполеона, над Олександром.
Балашов нічого не міг відповісти на це і мовчки нахилив голову.
— Так, у цій кімнаті, чотири дні тому, мали нараду Вінцінгероде і Штейн, — так само глузливо, впевнено усміхаючись, продовжував Наполеон. — Чого я не можу зрозуміти, — сказав він, — це того, що імператор Олександр наблизив до себе всіх особистих моїх ворогів. Я цього не... розумію. Він не подумав про те, що я можу зробити те саме? — з запитанням звернувся він до Балашова, і, очевидно, ця згадка вштовхнула його знову в той слід ранішнього гніву, що був ще свіжий у ньому.
— І хай він знає, що я це зроблю, — сказав Наполеон, встаючи і відштовхуючи рукою свою чашку. — Я вижену з Німеччини всіх його родичів, Віртемберзьких, Баденських, Веймарських... так, я вижену їх. Хай він готує для них притулок у Росії!
Балашов нахилив голову, виглядом своїм показуючи, що він бажав би відкланятися, і слухає тільки тому, що він не може не слухати того, що йому говорять. Наполеон не помічав цього виразу; він звертався до Балашова не як до посла свого ворога, а як до людини, яка тепер цілком віддана йому і повинна радіти з приниження свого колишнього володаря.
— І нащо імператор Олександр прийняв начальство над військами? До чого це? Війна моє ремесло, а його справа царювати, а не командувати військами. Нащо він узяв на себе таку відповідальність?
Наполеон знову взяв табакерку, мовчки пройшовся кілька разів по кімнаті і раптом несподівано підійшов до Балашова і, ледь усміхнувшись, так впевнено, швидко, просто, неначе він робив яку-небудь не тільки важливу, але й приємну для Балашова справу, підняв руку до обличчя сорокалітнього російського генерала і, взявши його за вухо, злегка смикнув, усміхнувшись лише губами.
Avoir l’oreille tirée par l’Empereur[32] вважалося дуже великою честю і ласкою при французькому дворі.
— Eh bien, vous ne dites rien, admirateur et courtisan de l’Empereur Alexandre?[33] — сказав він, наче смішно було бути в його присутності будь-чиїм courtisan і admirateur[34], крім його, Наполеона.
— Чи готові коні для генерала? — додав він, трошки нахиляючи голову у відповідь на уклін Балашова.
— Дайте йому моїх, йому далеко їхати...
Лист, якого привіз Балашов, був останній лист Наполеона до Олександра. Всі подробиці розмови було передано російському імператорові, і війна почалась.
VIII
Після побачення свого в Москві з П’єром князь Андрій поїхав до Петербурга в справах, як він сказав своїм рідним, а по суті для того, щоб зустріти там князя Анатоля Курагіна, якого він вважав за необхідне зустріти. Курагіна, про якого він розпитав, приїхавши до Петербурга, там уже не було. П’єр дав знати своєму шуринові, що князь Андрій їде за ним. Анатоль Курагін зараз же одержав призначення від військового міністра і виїхав у Молдавську армію. В цей же час у Петербурзі князь Андрій зустрів Кутузова, свого колишнього, завжди прихильного до нього, генерала, і Кутузов запропонував йому їхати з ним разом у Молдавську армію, куди старого генерала призначено було головнокомандуючим. Князь Андрій, одержавши призначення перебувати при штабі головної квартири, виїхав до Туреччини.
Князь Андрій вважав за незручне писати до Курагіна і викликати його. Не давши нового приводу до дуелі, князь Андрій вважав виклик зі свого боку компрометуючим графиню Ростову, і тому він шукав особистої зустрічі з Курагіним, в якій він мав намір знайти новий привід до дуелі. Але в Турецькій армії йому також не пощастило зустріти Курагіна, який, незабаром після приїзду князя Андрія в Турецьку армію, повернувся до Росії. В новій країні і в нових умовах життя князеві Андрію стало жити легше. Після зради своєї нареченої, яка тим дужче догаряла йому, чим старанніше він приховував од усіх зроблений на нього вплив, для нього були тяжкі ті умови життя, в яких він був щасливий, і,ще тяжчі були воля і незалежність, якими він так дорожив раніше. Він не тільки не думав тих колишніх думок, які вперше виникли в нього, коли він дивився на небо на Аустерліцькому полі, які він любив розвивати з П’єром і які наповнювали його самотність у Богучарові, а потім у Швейцарії і Римі; але й боявся навіть згадати про ці думки, що розкривали безкраї і світлі обрії. Його цікавили тепер лише найближчі, не пов’язані з колишніми, практичні інтереси, за які він хапався тим жадібніше, чим неприступніші були для нього колишні. Неначе те безкрайє склепіння неба, що, даленіючи, перше стояло над ним, раптом стало низьким, сталим, гнітючим склепінням, в якому все було ясно, але нічого не було вічного й таємничого.
33
— Ну, чому ж ви нічого не кажете, палкий прихильнику і придворний імператора Олександра?