— Це моя чашка, — казав він. — Тільки вкладіть пальчика, все вип’ю.
Коли самовар увесь випили, Ростов узяв карти і запропонував грати в королі з Марією Генріхівною. Кинули жеребок, кому бути партнером Марії Генріхівни. За правило гри, на пропозицію Ростова, було встановлено, що той, хто буде королем, має право поцілувати в ручку Марію Генріхівну, а той, хто залишиться пройдисвітом, щоб ішов ставити новий самовар для лікаря, коли він прокинеться.
— Ну, а якщо Марія Генріхівна буде королем? — спитав Ільїн.
— Вона й так королева! І накази її — закон.
Тільки-но почалася гра, як з-за Марії Генріхівни раптом підвелася закучмана лікарева голова. Він давно вже не спав і прислухався до того, що говорилося, і, як видно, не знаходив нічого веселого, смішного чи кумедного в усьому, що говорилось і робилось. Обличчя його було смутне й понуре. Він не поздоровався з офіцерами, почухався і попросив дозволу вийти, бо йому загороджували дорогу. Як тільки він вийшов, усі офіцери зайшлися голосним реготом, а Марія Генріхівна до сліз почервоніла і тим зробилася ще привабливішою в очах усіх офіцерів. Повернувшись із двору, лікар сказав дружині (яка перестала вже так щасливо усміхатися і, злякано чекаючи вироку, дивилась на нього), що дощ перестав і що треба йти ночувати в халабуду, а то все розтягнуть.
— Та я вістового пошлю... двох! — сказав Ростов. — Годі-бо, доктор.
— Я сам стану на варті! — сказав Ільїн.
— Ні, панове, ви виспались, а я дві ночі не спав, — сказав лікар і понуро сів біля жінки, чекаючи закінчення гри.
Дивлячись на похмуре обличчя лікаря, який косився на свою дружину, офіцери стали ще веселіші, і багато хто не міг втриматися від сміху, якому вони квапливо намагались знайти пристойні приводи. Коли лікар пішов, повівши свою дружину, і помістився з нею в халабудці, офіцери полягали в корчмі, повкривавшись мокрими шинелями; але довго не спали, то перемовляючись, згадуючи зляканого лікаря і веселу лікаршу, то вибігаючи на ганок і сповіщаючи про те, що робилось у халабудці. Кілька разів Ростов, загортаючись з головою, хотів заснути; але знову чиє-небудь зауваження розважало його, знову починалась розмова і знову лунав безпричинний, веселий дитячий регіт.
XIV
О третій годині ще ніхто не заснув, як з’явився вахмістр з наказом виступати до містечка Островни.
Так само з гамором і реготом офіцери квапливо почали збиратися; знову поставили самовар на каламутній воді. Але Ростов, не дочекавшись чаю, пішов до ескадрону. Вже розвиднялося; дощик перестав, хмари розходились. Було мокро і холодно, особливо в непросохлому одязі. Виходячи з корчми, Ростов і Ільїн обидва в сутінках світанку заглянули у глянсувату від дощу шкіряну лікареву халабуду, з-під фартуха якої стирчали ноги лікаря і всередині якої видно було на подушці чепчик лікарші і чутно було сонне дихання.
— Далебі, вона дуже мила! — сказав Ростов до Ільїна, який виходив з ним.
— Розкіш яка жінка! — з шістнадцятилітньою серйозністю відповів Ільїн.
Через півгодини вишикуваний ескадрон стояв на дорозі. Почулась команда: «Сідай!» — солдати перехрестилися і стали сідати. Ростов, виїхавши вперед, скомандував: «Марш!», і, витягнувшись по чотири чоловіка, гусари, знімаючи гамір хляпанням попитів по мокрій дорозі, брязкотом шабель і тихим гомоном, рушили великим, обсадженим березами шляхом, слідом за піхотою та батареєю.
Розірвані синьо-лілові хмари, червоніючи на сході, швидко линули за вітром. Ставало все видніше й видніше. Ясно видно було ту кучеряву травичку, що засівається завжди по путівцях, ще мокру від учорашнього дощу; обвисле віття беріз, теж мокре, гойдалось од вітру й ронило вбік від себе світлі краплі. Ясніш і ясніш вимальовувались обличчя солдатів. Ростов їхав з Ільїним, який не відставав від нього, краєм дороги, між двома рядами беріз.
Ростов у кампанії дозволяв собі вільність їздити не на фронтовому коні, а на козацькому. І знавець, і любитель, він нещодавно дістав собі баского донського, великого й доброго буланого коня, на якому він усіх випереджав. Їхати на цьому коні було для Ростова насолодою. Він думав про коня, про ранок, про лікаршу і ні разу не подумав про майбутню небезпеку.
Раніше Ростов, ідучи в бій, боявся; тепер він не почував анітрохи страху. Не тому він не боявся, що він звик до вогню (до небезпеки не можна звикнути), а тому, що він вивчився керувати своєю душею перед небезпекою. Він звик, ідучи в бій, думати про все, за винятком того, що, здавалося, було б цікавіше за все інше — про майбутню небезпеку. Хоч як він намагався, хоч як картав себе за боягузтво в перший час своєї служби, він не міг цього досягти; але з роками це прийшло само собою. Він їхав тепер поруч з Ільїним поміж березами, зрідка зриваючи листя з гілок, що потрапляли під руку, іноді доторкуючись ногою до пахвини коня, іноді віддаючи задньому гусарові докурену люльку, не повертаючись до нього, з таким спокійним і безтурботним виглядом, неначе він їхав кататись. Йому жаль було дивитися на схвильоване обличчя Ільїна, який багато і неспокійно говорив; він з досвіду знав той тяжкий стан чекання страху і смерті, в якому перебував корнет, і знав, що ніщо, крім часу, не поможе йому.