— Петре Кириловичу, що ж, ходім покурити...
П’єр був збентежений і нерішучий. Незвично-блискучі і жваві Наташині очі, безперестанно, раз у раз більше ніж привітно повертаючись на нього, викликали в нього цей стан.
— Ні, я, здається, додому поїду...
— Як додому, та ви ж вечір у нас хотіли... І так рідко почали бувати. А ця моя... — сказав добродушно граф, показуючи на Наташу, — тільки при вас і весела...
— Справді, я й забув... Мені неодмінно треба додому... Справи... — поспішно сказав П’єр.
— Ну то до побачення, — сказав граф, зовсім виходячи з кімнати.
— Чого ви їдете? Чого ви розстроєні? Чого?.. — спитала П’єра Наташа, з викликом дивлячись йому в очі.
«Того, що я тебе люблю!» — хотів він сказати, але він не сказав цього, до сліз почервонів і опустив очі.
— Тому, що краще мені рідше бувати у вас... Тому... ні, просто в мене справи...
— Чому? Ні, скажіть, — рішуче почала Наташа і раптом замовкла. Обоє вони злякано і збентежено дивились одне на одного. Він спробував усміхнутися, але не міг: усмішка його виявила страждання, і він мовчки поцілував її в руку і вийшов.
П’єр вирішив сам з собою не бувати більш у Ростових.
XXI
Петя, після категоричної відмови, яку він дістав, пішов до своєї кімнати і там, замкнувшись від усіх, гірко плакав. Усі вдали, що нічого не помітили, коли він до чаю прийшов мовчазний і понурий, з заплаканими очима.
Другого дня приїхав государ. Кілька чоловік двораків Ростових відпросилися піти подивитись на государя. Цього ранку Петя довго одягався, причісувався і припасовував комірці так, як у великих. Він хмурився перед дзеркалом, робив жести, знизував плечима і нарешті, нікому не сказавши, надів кашкета й вийшов з дому з чорного ганку, пильнуючи, щоб його не помітили. Петя вирішив іти просто до того місця, де був государ, і просто пояснити якому-небудь камергерові (Петі здавалося, що государя завжди оточують камергери), що він, граф Ростов, незважаючи на свою молодість, бажає служити вітчизні, що молодість не може бути перепоною для відданості і що він готовий... Петя, тоді як він збирався, приготував багато прекрасних слів, які він скаже камергерові.
Петя розраховував на успіх свого представлення государеві саме тому, що він дитина (Петя думав навіть, як усіх здивує його молодість), а разом з тим у припасовуванні своїх комірців, у зачісці і в статечній повільній ході він хотів удати з себе стару людину. Але чим далі він ішов, чим більше його розважав, усе прибуваючи і прибуваючи біля Кремля, народ, тим більше він забував дотримувати статечності й повільності, властивих дорослим людям. Підходячи до Кремля, він уже почав дбати про те, щоб його не заштовхали, і рішуче, з загрозливим виглядом виставив по боках лікті. Але в Троїцьких воротях, незважаючи на всю його рішучість, люди, які, мабуть, не знали, з якою патріотичною метою він ішов до Кремля, так притисли його до стіни, що він мусив скоритися й зупинитись, поки у ворота з гудучим під склепінням звуком проїжджали екіпажі. Біля Петі стояла жінка, лакей, два купці і відставний солдат. Постоявши якийсь час у воротях, Петя, не дочекавшись, поки проїдуть усі екіпажі, раніш за інших хотів рушити далі і почав рішуче орудувати ліктями; але жінка, що стояла навпроти нього і що на неї першу він наставив свої лікті, сердито крикнула на нього:
— Чого, паничу, штовхаєшся, бачиш — усі стоять. Чого ж оце лізти!
— Так і всі полізуть, — сказав лакей і, теж почавши орудувати ліктями, затиснув Петю в смердючий куток воріт.
Петя обтер руками піт, що вкривав його обличчя, й поправив розмоклі від поту комірці, які він так добре, як у великих, припасував удома.
Петя почував, що він має непрезентабельний вигляд, і боявся, що коли він отак відрекомендується камергерам, то його не допустять до государя. Але опорядитися й перейти у друге місце не було ніякої можливості від тісноти. Один з генералів, що проїжджали, був знайомий Ростових. Петя хотів просити його допомоги, але подумав, що це суперечило б мужності. Коли всі екіпажі проїхали, натовп ринув і виніс і Петю на площу, заповнену народом. Не тільки на площі, але й на схилах, на дахах, скрізь був народ. Тільки-но Петя опинився на площі, він ясно почув звуки дзвонів і радісного народного гомону, що сповнювали увесь Кремль.
Якийсь час на площі було просторіше, але раптом усі голови відкрилися, все кинулося ще кудись уперед. Петю зчавили так, що він не міг дихати, і все закричало: «Ура! ура! ура!» Петя спинався навшпиньки, штовхався, щипався, та нічого не міг бачити, крім людей круг себе.
На всіх обличчях був один спільний вираз зворушення і захвату. Одна купчиха, що стояла біля Петі, ридала, і сльози текли в неї з очей.