Було наказано секретареві писати ухвалу московського дворянства про те, що москвичі, так само, як і смоляни, жертвують по десять чоловік з тисячі та повне обмундирування. Пани учасники засідання підвелися, наче з полегшенням, загуркотіли стільцями й пішли по залі розминати ноги, забираючи декого під руку й розмовляючи.
— Государ! Государ! — раптом пішло по залах, і весь натовп кинувся до виходу.
Широким ходом між стінами дворян государ пройшов до зали. На всіх обличчях був вираз шанобливої і зляканої цікавості. П’єр стояв досить далеко і не міг добре розібрати государевої промови. Він зрозумів лише, з того, що він чув, що государ говорив про небезпеку, в якій перебувала держава, та про надії, які він покладав на московське дворянство. Государеві відповідав другий голос, який повідомляв про щойно схвалену постанову дворянства.
— Панове! — сказав государ, і голос його затремтів; натовп зашелестів і знову стих, і П’єр знову почув такий приємно-людський і зворушений государів голос, який казав:— Ніколи я не мав сумніву у щирості російського дворянства. Та цього дня воно перевершило мої сподівання. Дякую вам від імені вітчизни, Панове, будемо діяти — час дорожчий за все...
Государ замовк, натовп став тиснутися круг нього, і з усіх боків чутно було захоплені вигуки.
— Так, дорожче за все... царське слово, — ридаючи казав ззаду голос Іллі Андрійовича, який нічого не чув, але все розумів по-своєму.
З зали дворянства государ пройшов до зали купецтва. Він пробув там коло десяти хвилин. П’єр серед інших побачив государя, який виходив з зали купецтва із слізьми зворушення на очах. Як потім стало відомо, государ тільки-но почав промову купцям, як сльози бризнули з його очей, і він тремтячим голосом доказав її. Коли П’єр побачив государя, він виходив у супроводі двох купців. Один був знайомий П’єру, товстий відкупщик, другий — голова, з худим, вузькобородим, жовтим обличчям. Обидва вони плакали. В худого стояли сльози, але товстий відкупщик ридав, як дитина, і все твердив:
— І життя, і майно візьми, ваша величність!
П’єр не почував у цю хвилину вже нічого, крім бажання показати, що все для нього дрібниці і що він усім ладен жертвувати. Його промова з конституційним напрямом стояла перед ним, як докір йому: він шукав нагоди загладити це. Почувши, що граф Мамонов жертвує полк, Безухов зараз-таки заявив графові Растопчину, що він віддає тисячу чоловік та їх утримання.
Старий Ростов не міг без сліз розповісти дружині того, що було, і відразу ж погодився на просьбу Петі і сам поїхав записувати його.
Другого дня государ поїхав. Усі зібрані дворяни скинули мундири, знову розмістилися по домах та клубах і, покректуючи, давали накази управителям про ополчення і дивувалися з того, що вони зробили.
Частина друга
І
Наполеон почав війну з Росією тому, що він не міг не приїхати до Дрездена, не міг не запаморочитись від шани, не міг не одягти польського мундира, не міг не піддатися червневого ранку напливові заповзятливості, не міг здержатися від спалаху гніву в присутності Куракіна і потім Балашова.
Олександр відмовлявся від усіх переговорів тому, що він особисто почував себе ображеним. Барклай де-Толлі намагався якнайкраще керувати армією для того, щоб виконати свій обов’язок і заслужити славу великого полководця. Ростов помчав у атаку на французів тому, що він не міг стриматися від бажання промчати по рівному полю. І так само, внаслідок своїх особистих якостей, звичок, умов та цілей, діяли всі ті незліченні особи, учасники цієї війни. Вони боялися, пишались, раділи, обурювались, міркували, гадаючи, що вони знають те, що вони роблять, і що роблять для себе, а всі були мимовільним знаряддям історії і робили неясну для них, але зрозумілу для нас роботу. Така незмінна доля всіх практичних діячів, і тим вони не вільніші, чим вище стоять у людській ієрархії.
Уже діячі 1812 року давно зійшли із своїх місць, їхні особисті інтереси зникли безслідно, і лише історичні результати того часу перед нами.
Провидіння змушувало всіх цих людей, прагнучи досягнення своїх особистих цілей, сприяти здійсненню одного величезного результату, на який жодна людина (ні Наполеон, ні Олександр, ні ще менше будь-хто з учасників війни) анітрошечки не сподівалася.