— Одержав від князя Андрія нині, — сказав він княжні Марії, — не читала?
— Ні, mon рèге[60], — злякано відповіла княжна. Вона не могла читати листа, про одержання якого вона навіть не чула.
— Він пише про війну оцю, — сказав князь з тією презирливою усмішкою, яка стала йому звичною і з якою він говорив завжди про теперішню війну.
— Мабуть, дуже цікаво, — сказав Десаль. — Князь має змогу знати...
— Ах, дуже цікаво! — сказала m-lle Bourienne.
— Підіть принесіть мені, — звернувся старий князь до m-lle Bourienne. — Ви знаєте, на маленькому столі під прес-пап’є.
M-lle Bourienne радісно схопилася.
— Ах ні, — нахмурившись, крикнув він. — Піди ти, Михайле Івановичу!
Михайло Іванович встав і пішов до кабінету. Але тільки-но він вийшов, старий князь, стурбовано оглядаючись, кинув серветку й пішов сам.
— Нічого не вміють, усе переплутають.
Поки він ходив, княжна Марія, Десаль, m-lle Bourienne і навіть Миколенька мовчки переглядались. Старий князь повернувся квапливим кроком, у супроводі Михайла Івановича, з листом і планом, які він, нікому не даючи читати під час обіду, поклав біля себе.
Перейшовши до вітальна, він дав листа княжні Марії і, розгорнувши перед собою план нової будівлі, зосередив на ньому свій погляд і наказав їй читати вголос. Прочитавши листа, княжна Марія запитливо глянула на батька. Він дивився на план, очевидно заглибившись у свої думки.
— Що ви про це думаєте, князю? — дозволив собі звернутися з запитанням Десаль.
— Я? я?.. — мовби неприємно прокидаючись, сказав князь, не зводячи очей з плану будівлі.
— Дуже можливо, що театр війни так наблизиться до нас...
— Ха-ха-ха! Театр війни! — сказав князь. — Я казав і кажу, що театр війни є Польща, і далі як до Німану ніколи не пройде ворог.
Десаль здивовано глянув на князя, який говорив про Німан, тимчасом, як ворог був уже біля Дніпра; а княжна Марія, забувши географічне положення Німану, думала, що те, що батько її каже, правда.
— Під час відлиги потонуть у болотах Польщі. Вони тільки можуть не бачити, — промовив князь, як видно думаючи про кампанію 1807 року, що була, як йому здавалося, так недавно. — Бенігсен повинен був раніш вступити в Пруссію, справа повернула б на інакше...
— Але ж, князю, — боязко сказав Десаль, — у листі говориться про Вітебськ...
— А, в листі? Ага... — незадоволено промовив князь. — Так... так... — Обличчя його набрало раптом понурого виразу. Він помовчав. — До речі, він пише, французи розбиті, при якій це річці?
Десаль опустив очі.
— Князь нічого про це не пише, — тихо сказав він.
— А хіба не пише? Ну, я ж сам не видумав. — Усі довго мовчали.
— Так... так... Ну, Михайле Івановичу, — раптом сказав він, піднявши голову й показуючи на план будівлі, — розкажи, як ти це хочеш переробити...
Михайло Іванович підійшов до плану, і князь, поговоривши з ним про план нової будівлі, сердито глянувши на княжну Марію та Десаля, пішов до себе.
Княжна Марія бачила збентежений і здивований погляд Десаля, спрямований на її батька, помітила його мовчання й була вражена з того, що батько її забув синового листа на столі у вітальні; та вона боялась не тільки говорити й розпитувати Десаля про причину його збентеження й мовчання, але боялась і думати про це.
Увечері Михайло Іванович, присланий від князя, прийшов до княжни Марії за листом князя Андрія, забутим у вітальні. Княжна Марія дала листа. Хоч їй це й неприємно було, вона дозволила собі спитати Михайла Івановича, що робить батько її.
— Все пораються, — з шанобливо-глузливою усмішкою, яка примусила збліднути княжну Марію, сказав Михайло Іванович. — Дуже турбуються з приводу нового корпусу. Читали трошки, а тепер, — стишеним голосом сказав Михайло Іванович, — біля бюро, мабуть, заповітом зайнялися. (Останнім часом одним з улюблених занять князя була робота над паперами, які повинні були залишитися по його смерті і які він називав заповітом.)
— А Алпатича посилають до Смоленська? — спитала княжна Марія.
— Аякже, він уже давно чекає.
III
Коли Михайло Іванович повернувся з листом до кабінету, князь в окулярах, з абажуром на очах і на свічках, сидів біля відкритого бюро, з паперами в далеко відставленій руці, і в трохи урочистій позі читав свої папери (ремарки, як він називав), які мали бути доставлені государеві по його смерті.
Коли Михайло Іванович увійшов, у нього в очах стояли сльози спогадів про той час, коли він писав те, що читав тепер. Він узяв з рук Михайла Івановича листа, поклав до кишені, склав папери й покликав Алпатича, який давно вже дожидався.