Того ж вечора, як князь давав накази Алпатичу, Десаль, зажадавши від княжни Марії побачення, сказав їй, що князь, будучи не зовсім здоровим, не вживає ніяких заходів для своєї безпеки, а з листа князя Андрія видно, що перебування в Лисих Горах небезпечне, тому він уклінно радить їй самій написати з Алпатичем листа до начальника губернії в Смоленськ з просьбою повідомити її про стан справ та про міру небезпеки, що загрожує Лисим Горам. Десаль написав для княжни Марії листа до губернатора, якого вона підписала, і листа цього було віддано Алпатичу з наказом подати його губернаторові, і, в разі небезпеки, повернутися якнайшвидше.
Одержавши всі накази, Алпатич, у білому пуховому капелюсі (князівський подарунок), з палицею, так само, як князь, вийшов у супроводі домашніх сідати у бричку з шкіряною халабудкою, запряжену тройкою гладких буланих коней.
Дзвінок був підв’язаний, бубонці закладені папірцями. Князь нікому не дозволяв у Лисих Горах їздити з дзвінком. Але Алпатич любив дзвінки та бубонці в далекій дорозі. Придворні Алпатича, земський, конторник, куховарка — чорна, біла, дві баби, хлопчик-козачок, кучери та різні двораки проводили його.
Дочка вмощувала за спину й під нього ситцьові пухові, подушки. Своякиня-бабуся потай ткнула клуночок. Один з кучерів підсадив його під руку.
— Ну, ну, баб’яче збирання! Баби, баби! — пихкаючи, сказав скоромовкою Алпатич так само, як казав князь, і сів у бричку. Давши останні накази про роботу земському і в цьому вже не наслідуючи князя, Алпатич скинув з лисої голови капелюха й перехрестився тричі.
— Ви, коли що... ви верніться, Якове Алпатичу; ради Христа, нас пожалій, — прокричала до нього дружина, натякаючи на чутки про війну та про ворога.
— Баби, баби, баб’яче збирання! — промовив Алпатич сам до себе й поїхав, оглядаючи круг себе лани, де з пожовклим житом, де з густим, ще зеленим вівсом, де ще чорні, які тільки починали двоїти. Алпатич їхав, милуючись незвичайним урожаєм ярових цього року, приглядаючись до смужок житніх гін, на яких де-не-де починали зажинати, і хазяйновито міркував про посів та збирання і про те, чи не забуто якого князівського наказу.
Двічі погодувавши дорогою, надвечір 4 серпня Алпатич приїхав до міста.
По дорозі Алпатич зустрічав і випереджав обози та війська. Під’їжджаючи до Смоленська, він чув далекі постріли, але звуки не вразили його. Найдужче вразило його те, що, наближаючись до Смоленська, він бачив прекрасний лан вівса, що його якісь солдати косили, видно, на корм і по ньому стояли табором; ця обставина вразила Алпатича, але він незабаром забув її, думаючи про свою справу.
Всі інтереси Алпатичевого життя вже понад тридцять років були обмежені лише волею князя, і він ніколи не виходив з цього кола. Все, що не стосувалось виконання князевих наказів, не тільки не цікавило Алпатича, але й не існувало для нього.
Алпатич, приїхавши увечері 4 серпня до Смоленська, зупинився за Дніпром у Гаченському передмісті, на заїжджому дворі Ферапонтова, в якого він вже тридцять років мав звичку зупинятися. Ферапонтов дванадцять років тому, з легкої руки Алпатича, купив гай у князя, почав торгувати, і тепер мав) дім, заїжджий двір та борошенну крамницю в губернії. Ферапонтов був товстий, чорний, червоний сорокалітній чоловік, з товстими губами, з товстою гулею-носом, такими ж гулями над чорними, насупленими бровами і з товстим пузом.
Ферапонтов, у жилеті, в ситцьовій сорочці, стояв біля крамниці, що виходила на вулицю. Побачивши Алпатича, він підійшов до нього.
— Ласкаво просимо, Якове Алпатичу. Люди з міста, а ти до міста, — сказав господар.
— Чого ж це, з міста? — сказав Алпатич.
— І я кажу — люди дурні. Все француза бояться.
— Бабські теревені, бабські теревені! — промовив Алпатич.
— Так оце і я міркую, Якове Алпатичу. Я кажу, наказ є, що не пустять його, — значить вірно. Та й дядьки по три карбованці від підводи просять — бога вони не бояться!
Яків Алпатич неуважно слухав. Він сказав дати самовар та сіна коням і, напившись чаю, ліг спати.
Цілу ніч повз заїжджий двір рухались вулицею війська. Другого дня Алпатич надів камзол, якого він надівав тільки в місті, і пішов у справах. Ранок був сонячний, і з восьмої години ранку було вже гаряче. Дорогий день для жнив, як думав Алпатич. За містом з раннього ранку лунали постріли.
З восьмої години до рушничних пострілів приєдналась гарматна стрілянина. На вулицях було багато людей, що кудись поспішали, багато солдатів, але так само, як і завжди, їздили візники, купці стояли біля крамниць і в церквах правилася служба. Алпатич пішов до крамниць, до присутствених місць, на пошту та до губернатора. В присутствених місцях, у крамницях, на пошті всі розмовляли про військо, про ворога, який уже напав на місто; всі питали одне одного, що робити, і всі намагались заспокоювати одне одного.