Біля губернаторового будинку Алпатич застав багато людей, козаків і дорожній екіпаж, що належав губернаторові. На ганку Яків Алпатич зустрів двох панів дворян, з яких одного він знав. Знайомий йому дворянин, колишній справник, говорив із запалом:
— Це ж не жарти жартувати, — казав він. — Добре хто сам один. Хай один — бідняк, зате одинак, а то ж тринадцять чоловік сім’ї, та все майно... Довели, що пропадати всім; що ж це за начальство після цього?.. Ех, перевішав би розбійників...
— Та ну-бо, годі, — казав другий.
— А мені що до того, хай чує! Що ж, ми не собаки, — відповів колишній справник і, оглянувшись, побачив Алпатича.
— А, Яків Алпатич, ти чого?
— З наказу його сіятельства, до пана губернатора, — відповів Алпатич, гордо підводячи голову й закладаючи руку за пазуху, що він робив завжди, коли згадував князя... — Зволили наказати довідатися про стан справ, — сказав він.
— От і довідуйся, — прокричав поміщик, — довели, що ні підвід, нічого!.. Он вона, чуєш? — сказав він, показуючи в той бік, звідки чутно було постріли.
— Довели, що погибати всім... розбійники! — знову промовив він і зійшов з ганку.
Алпатич похитав головою і пішов на сходи. У приймальні були купці, жінки, чиновники, які мовчки переглядалися між собою. Двері кабінету відчинились, усі встали з місць і поступилися вперед. З дверей вибіг чиновник, поговорив щось із купцем, покликав за собою товстого чиновника з хрестом на шиї і зник знову в двері, як видно уникаючи усіх звернених до нього поглядів і запитань. Алпатич просунувся вперед і, коли чиновник вийшов знову, звернувся до нього, заклавши руку за застебнутий сюртук і подаючи йому два листи.
— Панові барону Ашу від генерала аншефа князя Болконського, — виголосив він так урочисто і значливо, що чиновник повернувся до нього і взяв його листа. Через кілька хвилин губернатор прийняв Алпатича і поспіхом сказав йому:
— Скажи князеві і княжні, що мені нічого не відомо було: я робив за вищими наказами — ось...
Він дав папір Алпатичу.
— А втім, тому що князь недужий, моя порада їм їхати в Москву. Я сам зараз їду. Скажи... — але губернатор не доказав; у двері вбіг запилений і спітнілий офіцер і почав щось говорити по-французькому. На обличчі в губернатора з’явився вираз жаху.
— Іди, — сказав він, кивнувши головою Алпатичу, і став про щось питати офіцера. Жадібні, злякані, безпорадні погляди звернулись на Алпатича, коли він вийшов з губернаторового кабінету. Мимохіть прислухаючись тепер до близьких і дедалі дужчих пострілів, Алпатич поспішив на заїжджий двір. Папір, якого дав губернатор Алпатичу, був такий:
«Запевняю вас, що місту Смоленську не загрожує ще ні найменша небезпека, і неймовірно, щоб оний під її загрозою був. Я з одного, а князь Багратіон з другого боку йдемо на з’єднання перед Смоленськом, яке станеться 22 числа, і обидві армії сукупними силами оборонятимуть співвітчизників своїх довіреної вам губернії, поки зусилля їх відженуть від них ворогів вітчизни або поки не винищиться в хоробрих їх рядах до останнього воїна. Ви бачите з цього, що ви маєте цілковите право заспокоїти жителів Смоленська, бо той, кого захищають два таких хоробрих війська, той може бути впевненим у перемозі їх». (Наказ Барклая де-Толлі смоленському цивільному губернаторові, барону Ашу, 1812 року.)
Народ стурбовано снував по вулицях.
Накладені з верхом вози з домашнім посудом, стільцями, шафками раз у раз виїжджали з воріт будинків і їхали вулицями. На подвір’ї, сусідньому з подвір’ям Ферапонтова, стояли повозки і, прощаючись, голосили та приказували жінки. Дворовий собака, гавкаючи, крутився перед запряженими кіньми.
Алпатич більш квапливим кроком, ніж він ходив звичайно, ввійшов на подвір’я і просто пішов у піддашшя до своїх коней та брички. Кучер спав; він розбудив його, велів запрягати і ввійшов до сіней. У хазяйській світлиці чутно було дитячий плач, надривні ридання жінки і гнівний, хрипкий крик Ферапонтова. Куховарка, як злякана курка, стрепенулася в сінях, тільки-но ввійшов Алпатич.
— До смерті забив — хазяйку забив!.. Так бив, так волочив!..
— За що? — спитав Алпатич.
— Їхати просилася. Діло жіноче! Вивези ти, каже, мене, не погуби ти мене з малими дітьми; народ, каже, весь виїхав, чого ж, каже, ми ось? Як зачав бити. Так бив, так волочив!