«Смоленськ здають, — писав він, — Лисі Гори ворог захопить через тиждень. Виїжджайте зараз у Москву. Відповідай мені відразу, коли ви виїдете, пришли нарочного в Усвяж».
Написавши й передавши аркушика Алпатичу, він на словах сказав йому, як розпорядитись від’їздом князя, княжни та сина з учителем і як і куди відповісти йому негайно. Ще не встиг він закінчити ці накази, як верховий штабний начальник, у супроводі почту, під’їхав до нього.
— Ви полковник? — кричав штабний начальник, з німецьким акцентом, знайомим князеві Андрію голосом. — У вашій присутності підпалюють будинки, а ви стоїте? Що це означає таке? Ви будете відповідати, — кричав Берг, який був тепер помічником начальника штабу лівого флангу піхотних військ першої армії, — місце вельми приємне і на видноті, як казав Берг.
Князь Андрій подивився на нього і, не відповідаючи, говорив далі, звертаючись до Алпатича:
— То скажи, що до десятого числа чекаю відповіді, а коли до десятого не одержу звістки, що всі виїхали, я сам муситиму все кинути і їхати в Лисі Гори.
— Я, князю, лише тому кажу, — промовив Берг, впізнавши князя Андрія, — що я повинен виконувати накази, бо я завжди точно виконую... Ви мені, будь ласка, пробачте, — в чомусь виправдувався Берг.
Щось затріщало у вогні. Вогонь ущух на мить; чорні клуби диму повалили з-під даху. Ще раз страшенно затріщало у вогні, і завалилось щось величезне.
— Уррруру! — вторуючи обваленій стелі амбара, з якого несло запахом коржиків од згорілого збіжжя, заревів натовп. Полум’я спалахнуло й освітило збуджено-радісні і змучені обличчя людей, що стояли навколо пожежі.
Чоловік у фризовій шинелі, піднявши догори руку, кричав:
— Здорово! Почало трощити! Хлопці, здорово!..
— Це сам господар, — почулись голоси.
— Так от, — сказав князь Андрій, звертаючись до Алпатича, — все передай, як я тобі казав. — І ні слова не відповідаючи Бергу, замовклому біля нього, він торкнув коня і поїхав у провулок.
V
Від Смоленська війська продовжували відступати. Ворог ішов слідом за ними. 10 серпня полк, яким командував князь Андрій, проходив великим шляхом повз проспект, що веде в Лисі Гори. Спека й посуха стояли понад три тижні. Щодня по небу ходили кучеряві хмарки, зрідка заступаючи сонце; але надвечір знову розчищало, і сонце заходило в бурувато-червону млу. Тільки велика роса вночі освіжала землю. Залишившись на пні, хліба згоряли й висипалися. Болота пересохли. Худоба ревла від голоду, не знаходячи паші по спалених сонцем луках. Тільки по ночах та в лісах, поки ще трималася роса, була прохолода. Але по шляху, по великому шляху, яким ішли війська, навіть і вночі, навіть і в лісах не було цієї прохолоди. Роси не помітно було на пісковій пилюці шляху, стовченій більше як на чверть аршина. Тільки-но розвиднялося, починався рух. Обози, артилерія беззвучно йшли по маточину, а піхота — по кісточки в м’якій, душній, не остиглій за ніч, гарячій пилюці. Одна частина цієї піскової пилюки місилася ногами й колесами, друга знімалася і стояла хмарою над військом, влипаючи в очі, в волосся, у вуха, в ніздрі і, головне, в легені людям та тваринам, що сунули цим шляхом. Чим вище піднімалось сонце, тим вище знімалася хмара куряви, і крізь цю тонку, гарячу пилюку на сонце, не закрите хмарками, можна було дивитися простим оком. Сонце було схоже на велику багрову кулю. Вітру не було, і люди задихались у цій нерухомій атмосфері. Люди йшли, позав’язувавши носи й роти хустинами. Підходячи до села, все кидалося до криниць. Бились за воду й випивали її до болота.
Князь Андрій командував полком, і влаштування полку, добробут його людей, необхідність одержування і давання наказів заполонювали його.. Пожежа Смоленська й залишення його були епохою для князя Андрія. Нове почуття озлоблення проти ворога змушувало його забувати своє горе. Він увесь був відданий справам свого полку, він був дбайливий для своїх солдатів та офіцерів і привітний з ними. В полку його називали наш князь, ним пишалися і його любили. Але добрий і лагідний він був лише з своїми полковими, з Тимохіним тощо, з людьми зовсім новими і в чужому середовищі, з людьми, які не могли знати й розуміти його минулого; але як тільки він стикався з ким-небудь із своїх колишніх, із штабних, він зараз же знову наїжувався: робився злобним, глузливим і презирливим. Все, що пов’язувало його спогад з минулим, відштовхувало його, і тому він намагався щодо цього колишнього світу лише не бути несправедливим і виконувати свій обов’язок.