Князь Андрій злякано-квапливо одвернувся од них, боячись дати їм помітити, що він їх бачить. Йому жаль стало цієї гарненької зляканої дівчинки. Він боявся глянути на неї, але разом з тим йому цього непереборно хотілося. Нове, втішне і заспокійливе почуття охопило його, коли він, дивлячись на цих дівчаток, зрозумів існування інших, зовсім чужих йому і так само законних людських інтересів, як і ті, що заполонювали його. Ці дівчатка, очевидно, гаряче бажали одного — забрати і доїсти ці зелені сливки і не бути спійманими, і князь Андрій бажав з ними разом успіху їхній справі. Він не міг вдержатися, щоб не глянути на них ще раз. Вважаючи себе вже поза небезпекою, вони вискочили зі схованки і, щось пискливо щебечучи тоненькими голосочками, притримуючи пелени, весело і швидко бігли по траві луки своїми засмаглими босими ноженятами.
Князь Андрій освіжився трохи, виїхавши з району куряви великого шляху, яким рухались війська. Але недалеко за Лисими Горами він знову в’їхав на шлях і догнав свій полк на привалі, біля греблі невеликого ставка. Була друга година пополудні. Сонце, червона куля в куряві, нестерпно пекло й палило спину крізь чорний сюртук. Курява, все така ж, нерухомо стояла над гудучим від гомону привалом. Вітру не було. Коли князь Андрій проїжджав греблею, на нього війнуло тванню і прохолодою ставка. Йому захотілось у воду — хоч яка б вона була брудна. Він оглянувся на ставок, з якого лунали галас і регіт. Невеликий мутний з зеленню ставок, як видно, піднявся чверті на дві, заливаючи греблю, бо він був повний людських, солдатських, голих тіл, які борсалися в ньому, білі з цегляно-червоними руками, обличчями і шиями. Все це голе, біле людське м’ясо, з реготом і гигиканням, кишіло в цій брудній калюжі, як карасі, напхані в поливальницю. Веселощами віяло від цього борсання, і тому воно було особливо сумним.
Один молодий білявий солдат — ще князь Андрій знав його — третьої роти, з ремінчиком під литкою, хрестячись, відступав назад, щоб добре розбігтися й шубовснути в воду; другий, чорний, завжди патлатий унтер-офіцер, по пояс у воді, подригуючи мускулистим станом, радісно пирхав, поливаючи собі голову чорними по кисті руками. Люди лунко ляскали один по одному, і вищали, й ухкали.
На берегах, на греблі, у ставку, скрізь було біле, здорове, мускулисте м’ясо. Офіцер Тимохін, з червоним носиком, обтирався рушником на греблі й засоромився, побачивши князя, проте наважився звернутись до нього:
— От же гарно, ваше сіятельство, ви б зволили! — сказав він.
— Брудно, — сказав князь Андрій, скривившись.
— Ми зараз очистимо вам. — І Тимохін, ще неодягнений, побіг очищати.
— Князь хоче.
— Який князь? Наш князь? — загомоніли голоси, і всі захапалися так, що насилу князь Андрій встиг їх заспокоїти. Він придумав краще облитися в сараї.
«М’ясо, тіло, chair à canon!»[61] — думав він, дивлячись і на своє голе тіло, і здригався не так від холоду, як від незрозумілих йому самому огиди й жаху, бачачи цю безліч тіл, що бовталися в брудному ставку.
7 серпня князь Багратіон у своїй стоянці Михайловці на Смоленському шляху писав:
«Вельмишановний добродію графе Олексію Андрійовичу.»
(Він писав Аракчеєву, але знав, що листа його прочитає государ, і тому, наскільки він був до того здатний, обдумував кожне своє слово.)
«Я думаю, що міністр уже рапортував про залишення ворогові Смоленська. Боляче, сумно, і вся армія в розпачі, що найважливіше місце даремне кинули. Я, зі свого боку, просив особисто його дуже й дуже, нарешті, й писав; та ніщо його не переконало. Я клянусь вам своєю честю, що Наполеон був у такому мішку, як ніколи, і він би міг втратити половину армії, але не взяти Смоленська. Війська наші так билися і так б’ються, як ніколи. Я здержував з 15 тисячами понад 5 годин і бив їх; та він не хотів залишитись і 14 годин. Це сором, і пляма армії нашій: а він сам, мені здається, й жити на світі не повинен. Якщо він доносить, що втрата велика, — неправда; може, коло 4 тисяч, не більше, але й того не буде, хоча б і десять, що вдієш, війна! Та зате ворог втратив силу-силенну...
Хіба важко було ще залишитись два дні? Принаймні вони б самі пішли звідси, бо не мали води напоїти людей і коней. Він дав слово мені, що не відступить, але раптом прислав диспозицію, що вночі відходить. Таким чином воювати не можна, і ми можемо ворога незабаром привести в Москву...
Чутка ходить, що ви думаєте про мир. Щоб помиритися, боже борони! Після всіх жертв і після таких безглуздих відступів — миритися: ви поставите всю Росію проти себе, і кожен з нас за сором матиме носити мундир. Коли вже так пішло — треба битися, поки Росія може і поки люди на ногах...