Йому було вісім років, коли його батька перемістили з перенаселених центрів Європи допомагати будувати дослідницьку лабораторію на Ґанімеді. Будівництво тривало десять років, на які припала Праксова скеляста юність. Коли його батьки спакували речі аби переїхати за новим контрактом на астероїд з ексцентричною орбітою біля Нептуна, молода людина залишилась на старому місті. Він отримав інтернатуру з ботаніки, знання з якої планував використати для вирощування підпільної, неоподатковуваної марихуани але виявив що того ж хотів кожен третій ботан-інтерн. Чотири роки він провів у пошуках закинутої комори, чи тунелю який ще не був зайнятий нелегальними експериментами з гідропоніки, отримавши таким чином гарне розуміння архітектури тунелів.
Він йшов крізь старі, вузькі проходи першого покоління будівництва. Чоловіки і жінки сиділи попід стінами чи в барах з ресторанами, з страхом, чи злістю на обличчях. Замість звичних випусків новин, екрани на стінах показували старі розважальні випуски музики, театру чи абстрактних малюнків. Жоден ручний термінал не теленькав вхідними повідомленнями.
Біля центральних повітропроводів він знайшов що шукав. Ремонтники транспорту завжди мали старенькі електроскутери. Більше ними ніхто не користувався. Пракс був сташим дослідником, тож його термінал дозволив відкрити іржаву загорожу. Він знайшов один скутер з коляскою і наполовину зарядженими батареями. Він примостив Гліцин кенон у коляску, провів діагностику і виїхав в коридор.
Перші три рампи охоронялися такими ж солдатами як і станції «труби». Пракс навіть не витрачав час на зупинки. Біля четвертої, що містила гирло тунеля постачання, який вів з поверхневих складів вниз до реакторів не було нікого. Він зупинився, скутер під ним затих. У повітрі стояв сильний кислий сморід, який він ніяк не міг розпізнати. Потроху картина вимальовувалась. Обпалені сліди на стінних панелях, патьоки чогось темного по підлозі. Йому знадобилося три або чотири довгих вдихів, аби зрозуміти що віддалені тріскучі звуки є стріляниною.
«Швидко змінюється» скоріш за все означало бої в тунелях. Картина класу Мей, простроченого кульовими отворами і просякнутого дитячою кров’ю сплила в його пам’яті так само легко, неначе це були спогади а не фантазії. Паніка, що опанувала ним в теплиці повернулася, цього разу у сотню разів сильніша.
- Вона в порядку, - казав він рослині збоку, - там не має бути стрілянини. Там же діти.
Чорно-зелені листки почали вже потроху в’янути. Не має бути війни біля дітей. Або біля виробництва їжі. Або біля тендітних сільськогосподарських бань. Його руки знову затряслися, але не настільки щоби він не міг кермувати.
Перший вибух прийшов просто тоді, коли він їхав по рампі з сьомого на восьмий рівень, вздовж величезної, мов собор, незавершеної каверни де сирий лід космічного тіла танув і знову замерзав, щось середнє між масивним зеленим простором і витвором мистецтва. Там щось спалахнуло, потім стався поштовх і скутер завихляв. Раптом стіна почала насуватися, і Пракс прибрав ноги перед зіткненням.
Над ним почулися вигуки. Військовики мали б бути у броні, і перемовлятися по радіо. Він так вважав. Люди що там верещали могли б бути і просто людьми. Другий вибух прийшовся на стіну каверни, відколовши зі стелі секцію льоду розміром з трактор. Вона падала повільно і невблаганно, розлетівшись на друзки. Ботанік крутнувся, аби втримати скутер. Серце ледь не вилітало з грудей.
На верхньому краї заокругленої рампи він помітив фігури в броні. Він не знав, це ООН чи Марс. Одна з них посунула в його бік, піднімаючи гвинтівку. Вчений натиснув на газ, чкурнувши вниз по рампі. За ним понеслися торохтіння автоматичної зброї, сморід диму і хмарки пари.
Шкільні двері виявилися зачиненими. Не зрозуміло: це зловісний знак, чи обнадійливий. Він зупинив гойдливий скутер, зістрибнув з нього. Ноги були слабкими і ненадійними. У сталеві двері він планував постукати акуратно, натомість з першої спроби обідрав шкіру з кулака.
- Відчиняйте! Там моя дочка! – звучало геть божевільно, але хтось із середини почув його, чи побачив на екрані камери спостереження. Гнучкі сталеві пластини дверей почали підійматися. Пракс кинувся на підлогу і проповз в середину.
Він не бачився з новою вчителькою, місс Керрі, більше ніж декілька разів і лише коли залишав чи забирав Мей. Вона була не старшою двадцяти років, по-белтерськи стрункою і високою. Він не пам’ятав аби її обличчя було настільки сірим.
Шкільне приміщення було неушкодженим. Дітки сиділи в колі, співаючи пісеньку про мураху, що подорожував по сонячній системі, в якій римувались всі основні астероїдні тіла. Не було ані крові, ані кульових отворів, але крізь вентиляцію доносився сморід горілого пластику. Він має забрати Мей у безпечніше місце. Він не впевнений, де таке місце є. Поглянув на коло діток, намагаючись вирізнити її обличчя, її волосся.