- Добре, - відреагував Джим.
Декілька секунд ніхто не рухався. Потім старпом нахилившись легенько поцілувала його в щоку. Капітанові руки ворухнулись у намагання обійняти її, проте вона вже відступила і широким кроком жінки, яка кудись іде рушила вузьким проходом.
Капітан повернувся до кави. Амос і Алекс обмінялись поглядами.
- Гм, капітане, - озвався пілот. Його голос, як для людини яка щойно підвела термоядерний бойовий корабель до обертового колеса посередині міжпланетного простору, був стурбованим і нерішучим, - чи ж ми шукатимем нового старпома?
- Ми нічого не шукатимем, допоки я не скажу, - відповів той, і додав стиха, - та на Бога! Я сподіваюсь, що ні.
- Так сер. Я теж.
Четверо чоловіків довго і дивно стояли мовчки, аж поки тишу не порушив Амос:
- Знаєш, кепе, те місце яке я забронював має місця для двох. Якщо ти забажаєш розділити каюту, вона твоя.
- Ні, - відповів Голден. Він не дивився на механіка коли той говорив, але простягнув руку і притис долоню до стіни. – Я лишаюся на «Росі». Буду тут.
- Впевнений? – уточнив Амос і це знову мало значно більше сенсу аніж Пракс міг зрозуміти.
- Я нікуди не піду.
- Ну добре.
Пракс прочистив горло і механік узяв його за лікоть:
- А ти що? Маєш де пришвартуватися?
Пракс заготував було промову, - я хотів сказати вам як я сильно вам вдячний, - але почув питання і заплутався у думках.
- Я ..емм..ні, але…
- Ну тоді добре. Хапай свої бебехи і ходімо зі мною.
- Власне, так. Дякую. Але перш за все я вам усім хотів сказати..
Амос поклав важку руку Праксові на плече:
- Давай пізніше. А зараз – як щодо піти зі мною?
Голден тепер притулився до стіни. Щелепи його скам’яніли, як у людини що волає, блює чи плаче. Очі його дивилися на корабель але бачили крізь корпус. Менґові журба піднялася горлом, немов він у дзеркало дивився.
- Ага, - сказав він, - добре.
Амосові кімнати були, скоріш, навіть меншими за каюти на «Росінанті»: два крихітні особисті простори, спільна кімната в половину менша за камбуз і ванна кімната – з висувною раковиною і туалетом в душовій кабіні. Будь там ще й Амос то клаустрофобії б не уникнути.
Натомість він побачив як Пракс заселився, узяв швидкий душ і попрямував до широких, люксусових коридорів станції. Повсюди були рослини, але більшою частиною лиш як прикраси. Вигин палуби був настільки малопомітним, що Пракс майже уявив що він все ще у малознайомій частині Ґанімеду, що його діра була на відстані поїздки «трубою». Що там може на нього чекати Мей. Вчений дочекався поки вхідні двері зачиняться, дістав ручний термінал і під’ єднався до місцевої мережі.
Відповіді від «Персіс-Строукс» все ще не було, проте можливо було просто зарано на неї очікувати. Тим часом проблемою можуть стати кошти. Якщо він планує це фінансувати, самостійно йому це не вдасться.
Це означає Нікола.
Пракс налаштував термінал, розвернувши камерою до себе. Зображення було худорляве, виснажене. Багатотижневі злидні зморили його а часу на «Росінанті» не вистачило, аби відновити форму. Не виключено що він ніколи не відновиться. Втягнуті щоки на екрані можуть бути тим, ким він є наразі. Нехай. Він почав запис:
- Привіт, Нікі. Хочу щоби ти знала що я у безпеці. Дістався станції Тихо, але все ще без Мей. Я винайняв консультанта з безпеки. Розповів усе що знав. Схоже що вони справді можуть допомогти. Але це дорого. Це може бути дуже дорого. І вона вже може бути мертвою.
Він зробив паузу аби відновити дихання.
- Вона може вже бути мертвою, - повторив ботанік. – Але я маю спробувати. Я знаю що ти наразі не в ідеальному фінансовому стані. Я знаю що ти маєш думати про свого нового чоловіка. Але як маєш щось вділити – не для мене. Мені від тебе нічого не потрібно. Лиш Мей. Для неї. Якщо ти можеш їй хоч щось дати – це останній шанс.
Знову припинився, його свідомість обирала між «Дякую тобі» і «Це, блядь, найменше, що ти можеш зробити». Нарешті він лише просто вимкнув запис і відіслав повідомлення.
Затримка між Церерою і станцією Тихо в теперішніх координатах складала п’ятнадцять хвилин. Та все одно він не знав тамтешнього розкладу. Він міг відправити повідомлення і серед ночі і під час сніданку. Можливо їй нічого йому відповісти.
Байдуже. Він спробував. Він зможе заснути якщо знатиме, що зробив усе можливе.
Він записав і відіслав повідомлення своїй матері. Колишньому сусіду по кімнаті з коледжу, який зараз працював на станції Нептун, своєму науковому керівникові. Щоразу історію було оповідати трохи легше. Деталі стали пасувати краще, одне випливало з іншого. З ними він не міг говорити про протомолекулу. Воно їх як мінімум перелякає. Як максимум – вони вважатимуть що втрата позбавила його розуму.