Уявна лабораторія була ідентичною як мінімум тій, в якій він працював на Ґанімеді, з усим – від
тонких, повно-резонансних дисплеїв до видовжених гравітаційних лінз. В кутку, на громіздкому помаранчевому столі демонструвалася голограма колонії клітин, які швидко ділилися. Двоє дверей було розташовано навпроти тої, з якої вони вийшли. Десь поруч люди кричали одне на одного.
Пракс вказав на одні з дверей:
- Сюди. Глянь на завіси. Вони влаштовані аби пропускати ноші на колесах.
З іншого боку проходу було тепліше і повітря було більш вологим. Не так як в теплиці, але схоже. Він виходив в довгу галерею з п’ятиметровим склепінням. Симетричні колії на стелі і на підлозі дозволяли рухати важке обладнання і захищені контейнери. Відсіки які вишикувались рядком, здавалося, були тими самими які ботанік використовував для дипломної роботи: «розумні» столи, настінні екрани, щити керування, клітки для зразків. Крики тепер чулися гучніше. Вчений збирався звернути на це увагу, але Бертон похитав головою і вказав вдовж галереї, в бік дальніх відсіків. Звідти долинав високий, сильний і розлючений чоловічий голос.
- … не евакуація, якщо нема куди евакуюватися, - казав він, - я не здам останнього свого козира, який в мене лишився.
- У вас немає такого вибору, - відповіла жінка, - покладіть пістолет і давайте обговоримо. Я займалась вами сім років і триматиму вас на плаву ще сім, але ви не…
- Ви навіжена? Ви вважаєте що після цього буде «завтра» ?
Амос махнув дробовиком уперед і почав повільно, обережно наближатися. Пракс ішов слідом, намагаючись дотримуватися тиші. З тих пір як він чув голос доктора Стрікленда пройшло декілька місяців, але галасливий чоловік міг бути ним. Це можливо.
- Давай раз і назавжди прояснимо це, - сказав чоловік, - у нас нічого немає. Нічогісінько. Єдина надія на перемовини це карти на руках. Тобто вони. Чому, по твоєму, вони живі?
- Карлосе, - звернулася жінка, як тільки Пракс підійшов до кутка, - обговорімо це пізніше. На базі вже є недружні сили, і якщо ти лишатимешся тут, коли вони прийдуть..
- Ага, - перервав їх Амос, - то що тоді станеться?
Відсік був такий самий як і інші. Стрікленд, - а це безпомилково був Стрікленд, - стояв біля сірого металевого транспортного контейнера який діставав йому до стегна.
У клітках для зразків було, півтузеня нерухомих - сплячих чи під заспокійливим, дітей. Також Стрікленд тримав у руках маленький пістолет, націлений на жінку з відео. Вона була в уніформі грубого крою, того штибу, яку обирають сили безпеки аби їх люди виглядали серйозно і лячно. З нею це спрацювало.
- Ми прийшли з іншого люку, - Пракс вказав за спину.
- Та?
Один склад вимовлений м’яко. Він луною відбився від транспортного контейнеру гучніше за тижні вибухів, рейкотронових стрижнів, криків поранених і помираючих. Пракс не міг дихати; він не міг рухатись. Він хотів попросити їх прибрати зброю геть заради обережності. Там була дитина. Його дитина.
Стріклендів пістолет гавкнув, і куля з якоюсь потужною вибухівкою перетворила шию і обличчя жінки на хмару крові і хрящів. Вона раз спробувала крикнути, але через те що майже вся гортань її була зруйнована, то її вистачило лиш на сильний, вологий видих. Амос підняв дробовик, але Стрікленд-Мерріан, чи яким би не було його ім’я, поклав пістолет на кришку ящика, і здавалося, майже розслабився з полегшенням. Жінка зсунулася на підлогу, кров і плоть розсипалися віялом, поволі опускаючись на підлогу немов покривало з червоної тасьми.
- Дякувати богу ви прийшли, - сказав вчений. - Ох, дякувати богу ви прийшли. Я стримував її так довго як міг. Докторе Менґ, я і уявити собі не можу, як це складно було для вас. Мені дуже, дуже шкода.
Пракс зробив крок уперед. Жінка зробила ще один судомний вдих, її нервова система відсилала сигнали куди заманеться. Стрікленд йому посміхався тією самою підбадьорливою посмішкою, яку він впізнав по багатьом візитам лікаря за минулі роки. Пракс знайшов пульт керування контейнером і став на коліна, аби відкрити його. Бічна сторона клацнула магнітним замком. Панель згорнулась, зникаючи в рамі контейнера.
На жахливу, бездиханну секунду це виявилась не та дівчина. Вона мала чорне, глянсувате волосся і коричневу, немов шкаралупа яйця, шкіру. Вона могла бути старшою сестрою Мей. А потім дитина ворухнулась. Це був не більше аніж порух голови, цього було досить, аби його мозок впізнав його дочку у тілі старшої дівчини. Всі місяці на Ґанімеді, всі тижні до Тихо і назад, вона зростала без нього.