- Вона так виросла, - сказав він, - вона дуже сильно виросла.
Мей скривилась, ледь помітні зморшки виступили прямо над її бровами. Це робило її схожою на Ніколу. А потім її очі відкрилися. Вони були пустими. Пракс вдарив по кнопці зняття шолома і підняв його. Станційне повітря дещо смерділо сіркою і міддю.
Погляд Мей сфокусувався на ньому і дівчинка посміхнулася.
- Та, - сказала вона знову, і підняла одну руку. Коли він потягся до неї, вона ухопила його палець кулачком і штовхнулась у його обійми. Він тримав її біля грудей; теплота і вага її невеликого тіла - більше не тоненького, просто малого, - вражала. Простір між зірками був меншим аніж Мей наразі.
- Вона під заспокійливим, - пояснив Стрікленд, - але стан її здоров’я чудовий. Її імунна система на піку ефективності.
- Моя дитина, - сказав Пракс, - моя золота дитина.
Очі Мей лишалися заплющеними, але вона посміхнулася і якось по котячому, задоволено муркнула.
- Я не в змозі виразити, як мені було шкода щодо цього всього, - озвався Стрікленд, - якби я міг хоч якось зв’язатися з вами, чи натякнути що сталося, клянуся, я б це зробив. Це було більше за якийсь кошмар.
- Тож ви стверджуєте, що вас тут утримували як в’язня? – поцікавився Амос.
- Майже весь технічний персонал був тут не зі своєї волі, - відповів кремезний вчений, - коли ми підписували контракт, нам обіцяли ресурси і свободу того штибу, про які ми могли лиш мріяти. Коли я починав, я вважав що зможу щось змінити. Це була жахлива, неймовірно жахлива помилка, я ніколи не матиму змоги принести достатню кількість вибачень.
У Пракса співала душа. Від серця почало розходитись тепло, сягаючи рук і ніг. Немов він прийняв найкраще у історії фармацевтики ейфорійне. Її волосся пахло дешевим лабораторним шампунем, яким вони в лабораторії мили собак у молодості. Він занадто різко підвівся, тож Менґова сила і маса підкинули його на пару сантиметрів від підлоги. Його коліна і підошви були слизькі і за секунду він зрозумів що він стояв у крові.
Втрутився Амос:
- Що з цими дітьми сталося? А інші деінде?
- В мене була змога врятувати лише цих. Їх приспали для евакуації, - пояснив Стрікленд, - але зараз нам потрібно полишити станцію. Мені потрібно дістатися до представників влади.
- І чому це вам потрібно? – знову поцікавився Амос.
- Мені необхідно пояснити їм, що тут відбувалося, - відповів вчений, - я маю усім розповісти про злочини, що їх тут було вчинено.
- Ага, добре, - погодився механік, - агов Праксе? Як вважаєш, справишся з цим? – він вказав дробовиком на щось на контейнері.
Пракс повернувся до Бертона. Йому було не просто відразу згадати де він і що робить.
- Ой, - відказав ботанік, - звісно.
Тримаючи біля себе Мей однією рукою, він узяв Стріклендів пістолет і навів його на вченого.
- Ні, - відреагував той, - ви не… ви не розумієте. Я тут жертва. Я мав це все робити. Мене примушували.
- Знаєте, - озвався механік, - мо’ я й вийшов з тих, кого люди вашого штибу кличуть пролетаріатом. Але це не означає що я дурний. Ви є одним з прото’ґенівських кишенькових соціопатів і я ні на секунду не повівся на ту локшину, яку ви намагаєтесь вішати на вуха.
- Протоґен мертвий, - обличчя вченого засвітилося холодною люттю, немов з нього спала маска, - нема більш Протоґену.
- Та ж так, - відповів Бертон, - я неправильно назвав нове ім’я. Ось в чому проблема.
Мей щось муркнула, її руки потяглися Праксові за вуха, аби погладити його волосся. Стрікленд зробив крок назад, стиснувши руки в кулаки.
- Я врятував її, - сказав він, - ця дівчина жива завдяки мені. Її призначили для юнітів наступного покоління а я вивів її з проекту. Я вивів їх усіх. Якби не я, усі ці діти були б прямо зараз гірше за мертвих. Гірше за мертвих.
- Це все трансляція, чи не так? – поцікавився Пракс, - ви побачили що ми можемо розібратися, тож ви захотіли впевнитися що це дівчина з екранів. Та, яку всі шукають.
- Мені що, краще було б нічого не робити? – запитав Стрікленд, - я все ще той, хто її врятував.
- Взагалі я вважаю що це справа рук капітана Голдена, - мовив ботанік, - але вашу точку зору я зрозумів.
Стріклендів пістолет мав простий перемикач для пальця позаду. Він натиснув його аби поставити запобіжник.
- Мого будинку немає, - повільно почав говорити доктор Менґ, - моєї роботи немає. Більшість людей котрих я знав або померла, або їх розкидано по Сонячній системі. Влада каже що я чіплявся до жінок і дітей. За останній місяць я отримав вісімдесят відвертих погроз вбивством від абсолютно невідомих мені людей. І знаєте що? Мені начхати.