Стрікленд облизав губи, його погляд перескакував з Амоса на Пракса і назад.
- Мені непотрібно тебе вбивати, - вів далі ботанік, - я отримав дитину назад. Помста для мене важлива.
Стрікленд зробив глибокий вдих і повільно випустив повітря. Менґ бачив як тіло чоловіка розслабилося і якийсь вираз, між задоволенням і полегшенням з’явився в кутиках рота. Мей сіпнулась, коли Амосів дробовик вистрілив, але вона лежала на батькових плечах без сліз чи поглядів навсебіч.
Тіло Стрікленда поволі опускалося на підлогу, руки звисали вниз. На місці де малася бути голова, на стіну пирскала яскрава артеріальна кров, кожен наступний струмінь менший за попередній.
Амос знизав плечима.
- Або так, - прокоментував Пракс.
- Тож ти знаєш як ми..
Люк позаду відкрився і забіг чоловік:
- Що сталося? Я чув…
Амос підвів автоматичний дробовик. Чоловік посунув назад, повискуючи від жаху. Амос прочистив горлянку:
- Я ідеї як нам звідси забрати дітей?
Класти Мей назад у візок було найважче з того, що робив ботанік у житті. Він хотів нести її разом біля себе, притискаючись своїм обличчям до доччиного. Це була реакція приматів, найглибші шари його мозку бажали упевнитися у фізичному контакті. Проте його скафандр не міг захистити її від радіації і майже вакууму сірчистої атмосфері Іо а транспорт міг. Він лагідно примостив її біля двох інших діток, поки Амос чотирьох наступних клав у другий візок. Найменший з них все ще був у підгузках для новонароджених. Пракс міркував, чи бува їх теж не з Ґанімеду доправили. Візки котилися поверхнею підлоги, підскакуючи лиш при перетині колій.
- Ти пам’ятаєш як дістатися назад, до поверхні ? – запитав Амос.
- Думаю так.
- Еге, доку. Тобі ж шолома тре’ надіти знову.
- Ой! Вірно. Дякую.
На Т-подібному перехресті, шістка чоловіків у однострої охоронців будували барикаду, готуючи захищати лабораторію від нападу. Через те що граната кремезного механіка прилетіла ззаду, прикриття виявилось не таким надійним, як очікували місцеві, хоча двійці з «Росінанту» довелося витратити декілька хвилин аби очистити дорогу від залишок загорожі і тіл.
Колись Менґ вважав що його має турбувати насилля. Не кров чи тіла. Він більш ніж досить займався анатомуванням і навіть вівісекцією відокремлених кінцівок аби відгородитися від яких-небудь особливих почуттів інтуїтивного жаху. Але заподіяне у гніві, коли чоловіки і жінки, яких щойно розірвало вибухом не пожертвували свої тіла і тканини одного разу таки вплинуло на нього. Всесвіт не показував йому такого, але і тепер, коли це щойно сталося, він мовчав. Частина його задубіла, мо’ такою й лишиться довіку. Відчувалася втрата, але якесь інтелектуальна. Єдиною доступною емоцією було яскраве, переможне полегшення від того що Мей тут і жива та злісний, тваринний рефлекс захистити, який означав що він ніколи не дозволить їй зникнути з поля зору, можливо допоки вона не вступить до університету.
На поверхні транспортування пішло гірше, колеса були менш придатні до нерівного характеру поверхні. Пракс слідував прикладу Амоса, який розвернув візок для того аби тягнути, а не штовхати. Поглянувши на напрям він зрозумів що в цьому є сенс, хоча йому б це не дійшло, якби так не зробив Бертон.
Боббі помалу йшла до «Росінанта». Її костюм був звуглілим, забризканий і рухався повільно. По спині стікала прозора рідина.
- Не підходьте до мене близько! – попередила вона, - мене всю забризкано протомолекулярною жижею.
- Кепсько, - озвався механік, - є варіант очистити?
- Не дуже, - відповіла вона, - як пройшло захоплення?
- Тепер у нас вистачить дітей аби зробити поп-гурт але трохи замало для бейсбольної команди.
- Мей тут, - роз’яснив Пракс, - вона в порядку.
- Мені приємно це чути, - відказала Боббі. Незалежно від того, що вона була цілком виснажена, голос її звучав щиро.
Бертон і Менґ зайшли у шлюз, розмістивши візки під задньою стіною. Дрейпер стояла на поверхні ззовні. Ботанік перевірив показники контейнерів: там вистачало повітря ще на сорок хвилин.
- Добре, - мовив механік, - ми готові.
- Переходжу до аварійного скидання, - повідомила сержант і її броньований скафандр почав роз’єднуватися на частини навколо неї. Це було дивне видиво: тверді контури і шари бойових плит самі по собі відійшли, розпускаючись квіткою, попадали під ноги вивільняючи жінку з закритими очима і відкритим ротом. Коли вона простягла руки Амосу аби її притягнути, то стала схожою на Мей, яка знову побачила батька.