- Ні, - відповів Доктор, - Мей тут була останньою.
- Хризалідокарпус жовтуватий, - називала далі Мей.
- Добре, - промовила жінка, і потім знову, більш м’яко, - добре.
Чим ближче вони підходили до поверхні, тим ширшими ставали коридори. Старіші коридори здавалися бруднішими, навіть при тому, що бруду на них не було. Вони просто довше експлуатувалися.
Квартири з лабораторіями знаходились біля поверхні, там де жили бабуся і дідусь Мей, коли вони прилетіли на Ґанімед. У ті часи нічого глибшого не було. Повітря тут, на горі смішно пахкотіло а рециклери гули і дзижчали, працюючи постійно.
Дорослі не розмовляли один з одним, але доктор Стрікленд час від часу згадував про дівчинку і запитував: який в неї улюблений мультик? Хто в неї найкращий друг у школі? Що вона їла на сніданок сьогодні? Мей очікувала, що він почне задавати ті наступні питання, які задавав завжди і вже наготувала відповіді на них.
- В тебе в горлі не дере? Ні.
- Ти проснулась мокрою від поту? Ні.
- На цьому тижні в твоїх какулях була кров? Ні.
- Ти приймала свої ліки двічі кожного дня? Так.
Але цього разу, доктор Стрікленд нічим цим не цікавився. Коридор, по якому вони йшли, робився старішим і вужчим, аж поки жінка мала перейти позад них, аби пропустити людей які йшли на зустріч. Вона все ще тримала в руках малюнок, який аби не зобгався, був згорнутий трубкою.
Доктор зупинився біля непозначених дверей, узяв Мей на інше плече і дістав з кишені ручний термінал. Він щось натиснув у програмі, яку Мей ніколи ще не бачила і двері розгерметизувалися з грубим ляскотом, як у старому фільмі. Прохід було завалено сміттям і старими металевими ящиками.
- Це не лікарня, - озвалася дівчинка.
- Це спеціальна лікарня, - заспокоїв її доктор Стрікленд, - ти тут ще не бувала, еге ж?
Мей це місце не було схожим на лікарню. Це було схоже на один з тих покинутих тунелів, про які іноді згадував татусь. Залишки з тих часів, коли Ґанімед розбудовувався і які тепер ніхто не використовував, окрім як комори. Тут був повітряний шлюз через який вони пройшли і тепер місце стало більш схожим на лікарню. У будь-якому випадку, воно було чистішим, пахло озоном мов у камері дезактивації.
- Мей! Привіт, Мей!
Це був один з старших хлопців. Сандро. Йому було майже п’ять. Мей помахала знайомому, коли доктор Стрікленд проходив повз. Мей стало трошки краще, коли вона зрозуміла що великі хлопці теж будуть тут. Якщо вони будуть, то це можливо о’кей, не дивлячись на те, що жінка яка прийшла з доктором Стріклендом не була її мамою. Що нагадало їй…
- Де мама?
- Ми підемо до матусі за пару хвилин, - сказав доктор Стрікленд, - та перед цим нам потрібно зробити пару маленьких справ.
- Ні, - відповіла Мей, - я не хочу цього.
Він відніс її до кімнати, яка була схожа на оглядову, лише без мультяшних левів на стінах і столи не мали форму усміхнених гіпопотамів. Доктор Стрікленд поставив її на сталевий оглядовий стіл і погладив по голівці. Мей схрестила руки і набурмосилась.
- Я хочу маму, - сказала вона і видала такий самий нетерплячий звук, як міг би зробити тато.
- Ну просто почекай прямо тут а я подивлюся, що можна зробити, - сказав доктор з посмішкою.
- Умеа?
- Я вважаю що ми готові починати. Зв’язатись з центром керування, завантажити і нехай випускають.
- Я їх повідомлю, а ти почекай тут.
- Я хочу мій малюнок, - озвалася Мей. – це не для вас. Це для матусі.
Жінка подивилася на малюнок у своїх руках так, начебто вперше його побачила. Потім розгорнула папір.
- Це матусин космічний монстр, - сказала дівчинка. Цього разу жінка посміхнулася. Вона протягнула малюнок і Мей його забрала, випадково трошки зібгавши, але не звернула на це увагу. Потім знову схрестила руки, похнюпилась і забурмотала.
- Тобі подобаються космічні монстри, дитино? – запитала жінка.
- Я хочу свою маму.
Жінка ступила ближче. Вона пахла як фальшиві квіти і пальці її були сухорлявими. Вона спустила Мей на підлогу:
- Ходімо, дитино. Я тобі дещо покажу.
Жінка пішла геть і хвилину Мей коливалась. Жінка їй не подобалась, але бути на одинці не подобалось ще більше. Вона почимчикувала слідом. Жінка пройшла прямо в короткий коридор, вставила ключ-код в чималі металеві двері, схожі на шлюз старої моделі і коли двері відчинились, увійшла. Мей йшла слідом. В новій кімнаті було холодно. Мей це не подобалось. Там не було оглядового столу, просто чималий скляний ящик типу такого, в якому вони тримали рибу в акваріумі, лише сухий всередині, і штука, що сиділа в ньому рибою не була. Жінка рухом покликала Мей ближче, і коли та підійшла, різко вдарила по склу.