- Кого тут тягнуть до суду? – запитала жінка.
- Тепер, коли Мей в нас, - відповів Джим, - Пракс хоче аби люди перестали надсилати йому гроші.
- Запасний фонд? – уточнила вона.
- На пенсію за цю суму не підеш, ну на люксусову так точно.
- Там вже забагато, - пожалівся ботанік дивлячись на неї так, неначе чекав від неї якоїсь дії.
- Але вони ваші, - казав доктор Менґ, повернувшись до Голдена з якоюсь надією, - ти ж завів рахунок.
- Я вирахував вже видатки на «Росі». Повір, ти заплатив нам щедро, - відкараскувався капітан, піднімаючи руки у жесті відмові, - те що лишилось це все твоє. Ну і Мей.
Авасарала насупилась. Це «дещо» змінювало її особисті розрахунки. Вона вважала що зараз слушний час аби сплутати Пракса контрактом, але Джим Голден вже вкотре влазив в останній момент і пускав всі зусилля за водою.
- Вітаю. Хтось з вас бачив Боббі?, - натомість запитала Крісьєн, - мені треба з нею переговорити.
- Востаннє вона йшла в майстерню.
Жінка подякувала і продовжила підтягувати себе далі. Якщо Праксідікі Менґ був фінансово незалежним, то шансів на те що він погодиться узятися за відбудову Ґанімеду з чисто меркантильних поглядів небагато. Вона може зайти з боку соціальних зобов’язань. Він з дочкою були обличчям трагедії і якщо вони робитимуть картинку то це означатиме повернення людей до роздумів і фактів про те, що без повернення виробництва їжі в достатніх кількостях їм буде непереливки. Він був людиною, яка могла б це виразити. Про це варт поміркувати.
І знову сунула вона повільно і настільки обережно, що почула голоси до того, як досягла майстерні. Боббі і Амос реготіли в двох. Не могло бути що вона зайшла в незручний момент, але почувся звук лоскотливої метушні. Тоді Мей зойкнула з задоволенням і до Авасарали дійшло.
Майстерня лишалася останнім місцем на борту, яке б (за виключенням інженерного) спало на думку Крісьєн при виборі ігрового майданчику для маленької дівчинки, але ось будь ласка: руки і ноги молотять у повітрі. Її чорні, до плеч коси віють навколо неї, услід за легкими похитуванням її тіла. Її обличчя світилося від задоволення. Боббі і Амос стояли у різних кутах майстерні. Як Крісьєн помітила, Боббі ухопила дівчисько в повітрі і штовхнула до Амоса. Скоро, подумала жінка, дівчинка почне втрачати молочні зуби. Вона міркувала, чи багато з цих подій лишиться у пам’яті Мей коли вона стане дорослою.
- Людоньки, чи ви подуріли? – запитала Авасарала, хапаючи дівчину, - це ж не майданчик.
- Привіт, - відказав Амос, - ми тут не надовго. Капітану і доку тре’ хвилинка, тож я прихопив малечу до нас. Провів їй екскурсію.
- Коли вас відправили погратися в м’яча з дитиною, вони не мали на увазі що вона буде йо… що вона буде м’ячем, - відказала Крісьєн, рухаючись до нього, - дай мені сюди дитину. Ніхто з вас, людоньки, і гадки не має як дати раду маленькій дівчинці. Навіть дивно що ви дожили до дорослого віку.
- Та наче не помилились, - приязно відповів кремезний механік, відпускаючи дитину.
- Ходи до своєї нани, - мовила Крісьєн.
- Що за нана? - поцікавилась Мей.
- Я нана, - відказала літня жіночка, приймаючи дівчинку. Її тіло бажало підняти малу до плечей, відчути як її вага тисне на неї. При мікротяжінні почуття від тримання дитини були дивними. Приємними, але дивним. Мей пахла воском і ваніллю, - як скоро ми отримаємо хоч трохи прискорення? І почуваюся як йо.. як кулька, що літає довкола.
- Як тільки Алекс і Наомі закінчать обслуговувати комп’ютер рушія, ми заберемося звідси, - відказав Амос.
- Де мій татко? – запитала Мей.
- Добре, - відповіла старенька, - там треба дотримуватись розкладу а я вам, люди, плачу не за уроки літання. Твій татусь розмовляє з капітаном, Мей-Мей.
- Де? – вимогливо запитала та, - де він? Я хочу мого та!
- Я відведу тебе до нього, мала, - мовив Амос, протягуючи масивну руку. Потім переніс увагу на Авасаралу, - її вистачає на п’ять хвилин, потім знову «Де татко?».
- Йой. Вони варті одне одного.
- Певно, - погодився здоровань. Він притягнув дитину до свого центра мас і штовхнувся в бік камбузу. Поручні йому були непотрібні. Крісьєн дивилася як він вилітає, потім повернулася до Боббі.
Марсіянка висіла в повітрі, її волосся м’яко розкидане довкола неї. На пам’яті Крісьєн, її обличчя і тіло ніколи не було таким розслабленим. Все це мало змусити її здаватися упокоєною, натомість єдине про що могла думати стара, то це те що дівчина нагадує потопельницю.