Вільний простір Боббі використовувала для бігу.
На капітана «Де-Джуна» постійно тисли дипломати, аби він приставив їх на Землю так швидко, як можливо, тож дредноут йшов під постійним прискоренням біля одного g. Хоча це робило життя більшості цивільних жителів Марсу не комфортним, для Боббі воно підходило ідеально. Морпіхи тренувалися при високих g весь час а раз на місяць мали довге тренування на витривалість при нормальному земному тяжінні. Ніхто ніколи не казав що це для підготовки до можливих бойових дій на поверхні Землі. Та й ніхто й не повинен був.
Останнє відрядження на Ґанімед не давало їй можливості для жодних тренувань при підвищеному тяжінні, а довга дорога до Землі схоже була чудовою можливістю повернутися назад у форму.
- Що б ти не робив, я можу робити краще, - співала вона собі під ніс бездиханним фальцетом під час бігу, - я можу робити будь-що краще за тебе.
Сержантка кинула оком на наручний годинник. Дві години. При її нинішній ледачій ході це означало дванадцять миль18. Добити до двадцяти19? Хто з людей на Землі регулярно пробігає двадцять миль ? Марсіянська пропаганда змусила її повірити що половина землян навіть не мають роботи. Вони просто живуть на допомогу по безробіттю і проводять свій знедолений час за дозволеними наркотиками у мізерному комфорті. Але можливо хтось з них може пробігти двадцять миль. Вона закладається що Снупі і його банда земних морпіхів могла б пробігти двадцять миль, з огляду на те, як вони втікали від…
- Що б ти не робив, я можу робити краще, - затягнула вони, зосередившись тільки на звуках ляскання взуття по металу палуби, - я можу робити будь-що краще за тебе.
Вона не помітила, як у док зайшов старшина, тож коли він до неї звернувся, вона вигнулась від дивування і перечепилась через власну ногу, утримавшись лівою рукою за мить до того, як її череп луснув би від удару об палубу. У її зап’ястку щось хруснуло а праве коліно болісно вдарилося об підлогу, коли вона згрупувалася аби абсорбувати удар.
Полежала трохи на спині, ворушачи зап’ястком і коліном аби перевірити, чи не має там серйозних пошкоджень. Обоє боліли, проте жодних різких відчуттів. Значить нічого не зламано. Ледве з госпіталю вибралась аж на тобі – знову шукаєш варіанту завіятися туди само. Старшина побіг до неї і впав на коліна збоку.
- Боже, ґанні, це був пекельне падіння! – зачастив флотський, - пекельне падіння!
Він торкнувся її правого коліна, де на голій шкірі нижче тренувальних шортів забій вже почав темніти, тоді, здається до нього дійшло що він робить і він смикнув руку назад: - Сержантко Дрейпер, ваша присутність очікується на зустрічі в конференц-кімнаті G о чотирнадцятій сорок п’ять, - вистрелив він своє повідомлення, трохи давши півня20, - як це ви не носите з собою ваш термінал? Вони вас не могли відстежити.
Боббі піднялася на ноги, обережно перевіряючи коліно на можливість утримання її ваги.
- Ти щойно сам відповів на своє питання, хлопче.
Дрейпер прибула у конференц-кімнату на п’ять хвилин раніше, у щоденному однострої червоного-з-гакі кольору, зіпсованого лише пов’язкою на зап’ястку, що її наклав медик підрозділу на те що виявилося «легким вивихом». Морпіх у повних бойових обладунках і з штурмовою гвинтівкою відкрив для неї двері і посміхнувся, коли жінка проходила повз нього. Це була гарна, повна навіть білих зубів посмішка на обличчі з мигдалевидними очами такого темного кольору, що здавався майже чорним.
Боббі посміхнулась у відповідь і прочитала ім’я на скафандрі. Капрал Мацуке. Ніколи не знаєш кого зустрінеш на камбузі чи в тренажерці. Пара друзів не завадить.
Решту шляху вона йшла на голос, що кликав її по імені.
- Сержантко Дрейпер, - повторив капітан Торссон, вказуючи нетерплячим жестом на стілець за довгим столом для перемовин.
- Сер, - відповіла вона, віддавши честь перед тим як сісти. Її здивувала мала кількість людей в кімнаті. Лиш Торссон з розвідки і пара невідомих цивільних.
- Ґанні, ми переглянемо деякі деталі твого рапорту і будемо вдячні за твою допомогу.
Боббі чекала секунду, що її представлять двом цивільним в кімнаті, та коли стало зрозумілим що розвідник не збирається це робити, вона просто відповіла: - так сер. Все що я можу зробити у якості допомоги.
Одна з цивільних, руда, суворого вигляду жінка у дорожезному костюмі озвалася першою:
- Ми намагаємося скласти кращу часову лінію подій, які передували атаці. Чи не могли б ви показати нам на цій мапі, де ви і ваш вогневий загін перебували, коли отримали радіоповідомлення повертатися на аванпост?