Люди репетували. Штурхалися. Натовп навколо колихався вперед і назад, мов уявні хвилі накочувалися на беріг.
- Тоді відкрийте двері і дайте нам глянути! – закричала жінка далеко попереду.
Ох, - подумав Пракс. Це ж хлібний бунт.
Він протискався до краю, намагаючись вибратися. Намагався забратися геть. Попереду люди закричали. Позаду вони штовхалися. Жмутки ЛЕДок на стелі світили білим і золотим. Стіни були промислово-сірими. Випростав руку. Досяг стіни. Десь прорвало дамбу і натовп раптово посунув уперед, колективний рух загрожував втягнути його в потік. Рука лишалась на стіні. Натовп порідів і вчений посунув вперед. Двері вантажного відсіку стояли відкритими. Поряд з ними чоловік побачив знайоме обличчя, але впізнати не міг. Мо’ хтось з лабораторії? Чоловік був товстокостий та м’язистий. Землянин. Можливо він бачив його у своїх мандрах станцією, що занепадала. Чи помітив як той порпався у пошуках харчів? Та ні, він виглядав занадто вгодованим для цього. Щоки не запали. Він виглядав одночасно і знайомо і незнайомо. Когось, кого Пракс знав і не знав водночас. Як генеральний секретар чи відомий актор.
Менґ розумів що витріщається, але не міг зупинитись. Він знав це обличчя. Він знав його. Він мав відношення до війни. В праксовій голові сплила раптом картина. Він у своєму помешканні, тримає в руках Мей, намагається її заспокоїти. Їй ледь виповнилось рік, ще не ходила навіть, лікарі порпаються у пошуках правильного фармацевтичного коктейлю аби тримати її живою. Її рюмсання через гази в животику перекривають постійні тривожні новини. Обличчя чоловіка спливає раз за разом.
- Мене звати Джеймс Голден, і моє судно «Кентербері» було щойно знищено військовими кораблями з технологіями «стелс». Як виявилось, деякі з частин марковані серійними номерами Марсіянского флоту.
Це був він. Ось чому він впізнав обличчя та почував що ніколи його не бачив. Пракса наче штовхнуло щось в груди і він зрозумів, що йде вперед. Зупинився. За вантажними дверима хтось охнув. Менґ дістав термінал і подивився на список. Шістнадцять імен, шістнадцятеро дітей зникло. І в кінці сторінки, простими друкованими літерами: отримати допомогу.
Пракс повернувся до людини, яка починала війни і рятувала планети та раптово втратив певність і застидався.
- Отримати допомогу, - мовив він і рушив уперед.
Розділ одинадцятий: Голден.
Сатнічай і Меліса Супітаяпорни були парою восьмидесятилітніх місіонерів земного походження з Церкви Пануваня Людства, релігії що відмежовувалась від надприродного у будь-яких проявах, теологія якої стиснулась до «Людство може бути кращим, ніж воно є, тож давайте це зробимо». На додачу вони керували штаб-квартирою складу допомоги з безжальною ефективністю природжених диктаторів. За хвилину по прибутті Голден отримав на горіхи від Сантічая, крихкої тіні чоловіка з рідіючим білим волоссям, за сварку з представниками митниці в порту. Після декількох хвилин намагання пояснити свої дії, Голден, якого перекрикував худий місіонер, нарешті просто здався і вибачився.
- Не робіть наше положення тут ще більш ненадійним, - повторював Сантічай, якому було потрібно було вимовити все до крапки, хоч він і був безумовно вгамований вибаченнями. Він трусив брунатним, схожим на паличку пальцем перед обличчям Джима.
- Зрозумів, - підняв Джим руки, здаючись. Решту голденівців мов розвіяло напором першого лютого вибуху розпорядника допомоги, тож капітан залишився з чоловіком сам на сам. За широко відчиненими воротами складу допомоги він помітив Наомі, яка спокійно розмовляла з Мелісою, сподіваючись на менший потік люті від дружини Сантічая. Джим не чув криків, хоча через голоси декількох тузенів людей, гриміння коліс, гудіння двигунів звуки попередження про задній хід трьох навантажувачів, Меліса могла закидати Наомі гранатами, і він скоріш за все нічого б не почув.
Помітивши можливість накивати п’ятами, Голден вказав на Наомі у іншому куті приміщення і сказав:
- Пробачте, я…
Чоловік обірвав його грубим порухом руки, який закрутив помаранчеву робу у вихор. Джим зрозумів, що не має змоги не скоритися цій кістлявій людині.