Маючи перед собою сміливу ідею комп’ютерного зв’язку, яка сьогодні вже довела свою ефективність, об’єднання охоплювало дедалі більше університетів та лабораторій. Однак замість приєднання до ARPANET багато з них запускали власні міні-мережі. Одна поєднувала комп’ютери Гаваїв (з чарівною назвою ALOHAnet та MENEHUNE); інша працювала в Європі. Ці міні-мережі становили неочікувану проблему. Замість утворювати єдину «галактичну» мережу комп’ютерний зв’язок ставав розділений на кілька невеличких груп. Ба гірше, кожна мережа мала власну інфраструктуру та керівний орган. Це означало, що мережі не можна легко з’єднати між собою. Кожна з них установлювала власні правила щодо всього: від обслуговування мережі до спілкування всередині неї. Якби не можливість установити спільний протокол, щоб керувати цією «мережею мереж» («Інтернетом»), то поширення застрягло б надовго. Саме тут на сцену вийшов Вінтон Серф.
ARPANET затіяли Дж. К. Р. Ліклайдер і Роберт В. Тейлор, але як «батько Інтернету» по праву відомий Серф. Ще в підлітковому віці він навчився кодувати комп’ютерне програмне забезпечення, пишучи програми для випробування ракетних двигунів. Цей молодий дослідник був членом команди Каліфорнії-Стенфорда, що з’єднала нову мережу Пентагону.
Усвідомлюючи, що проблема сумісності не дозволить комп’ютеризованому зв’язку досягти більшого масштабу, Серф вирішив її розв’язати. Разом зі своїм другом Робертом Каном він спроектував TCP/IP (протокол керування передачею / протокол Інтернету) – адаптивну систему, здатну відстежувати та регулювати передачу даних експонентно розширюваною мережею. Фактично саме цей протокол дав ARPANET змогу зв’язати разом усі міні-мережі університетів по всьому світу. Він залишається кістяком Інтернету до сьогодні.
Протягом наступних років Серф перейшов на роботу в ARPA і допоміг установити багато правил та процедур розвитку мережі. Він був обізнаний із футуристичним баченням своїх попередників. Проте було складно поєднати це бачення з тим, що для науковців усе ще лишалося способом розподіляти комп’ютерний час. Міркування про суспільний чи політичний вплив Інтернету були чимось фантастичним.
Усе змінилося за день у 1979 році, коли Серф увійшов до робочої станції і знайшов непрочитане повідомлення від нещодавно розробленої системи «електронної пошти». Позаяк кожен комп’ютер використовувала не одна людина, науковці задумали цю пошту (нині відому як email) як спосіб поширювати інформацію не лише між комп’ютерами, а й від однієї людини до іншої. Проте, так само як і зі звичайною поштою, вони потребували системи «адрес», щоб надсилати та отримувати повідомлення. Символ «@» обрали як зручний «хак», щоб економити час набору та дефіцитну комп’ютерну пам’ять.
Однак повідомлення на екрані Серфа не було технічним запитом. Тема електронного листа – SF-lovers («любителі наукової фантастики»). І надіслали листа не лише Серфу. Натомість його та колег по всіх Сполучених Штатах просили надіслати у відповідь перелік улюблених авторів. Оскільки повідомлення розіслали мережею, відповіді міг побачити кожен, як і відповісти на них. Або ж користувачі мали нагоду надіслати відповіді лише одній людині чи підгрупі, породжуючи багато дрібніших дискусій, що зрештою поверталися в одне ціле.
Сорок років по тому Серф усе ще згадував мить, коли він усвідомив, що Інтернет стане чимось більшим, аніж усі попередні комунікаційні технології. «Було ясно, що в нас у руках соціальна мережа», – казав він.
То був лише початок. На зміну SF-lovers прийшла Yumyum – розсилка, створена, щоб обговорити якість ресторанів у Кремнієвій долині. Невдовзі мережу також почали використовувати для обміну не лише думками, але й новинами про науку та наукову фантастику, на кшталт планів перезняти телефільм 1960-х років «Зоряний шлях».
Планувальники військового бюджету США хотіли заборонити порожню балаканину в дорогій новій мережі. Проте вони відступили, коли інженери запевнили, що трафік повідомлень – це насправді корисне стресове випробування апаратури ARPANET. Розсилки та вільні обговорення невдовзі заполонили всю мережу. Спочатку функція ARPANET полягала у використанні віддалених комп’ютерів та передачі файлів, але невдовзі електронна пошта зайняла дві третини доступної пропускної здатності. Інтернет уже не просто покращував передачу файлів з однієї бази даних до іншої. Тепер він створював ті «інтерактивні спільноти», які колись уявляли собі Ліклайдер і Тейлор, трансформуючи те, про що думали й про що знали цілі групи людей. Незабаром Інтернет навіть змінив спосіб спілкування.