Мабуть, ніхто – зокрема й інженери – не розумів, наскільки потужними будуть ці зміни. 10 вересня 1982 року рівно об 11:44 за північноамериканським стандартним часом фахівець із комп’ютерів Скотт Фалман навіки змінив історію. Під час обговорення якогось жарту по електронній пошті він написав:
Пропоную таку послідовність символів для позначення жартів:
:-)
Читайте її збоку. Щоправда, враховуючи сучасні тенденції, краще, мабуть, позначати НЕ жарти. Для цього використовуйте
:-(
Отак і народився скромний смайлик. Але його поява ілюструє дещо більше.
Попри всі свої обіцянки, ARPANET не був відомим нам Інтернетом. Це царство, де правив уряд США. І, як показало формальне створення смайлика посеред обговорення між «розумаками», населяли це царство переважно фахівці з небагатьох технічних галузей. Навіть перші соціальні платформи, які створили комп’ютерники, були лише цифровими відтвореннями старих знайомих речей: поштової служби, дощок оголошень та газет. Інтернет усе ще не виріс із дитячого віку.
Але він швидко зростав. До 1980 року ARPANET підключила 70 організацій та близько п’яти тисяч користувачів. Американські військові почали думати, що комп’ютерна мережа, фінансована з їхнього бюджету, набагато переросла потребу чи зацікавленість у ній. Після безуспішної спроби продати ARPANET якомусь комерційному покупцеві (AT & T удруге відмовила), уряд розщепив Інтернет надвоє. ARPANET працюватиме далі як хаотичний та дедалі масштабніший дослідницький експеримент, тоді як військові використовуватимуть новий, безпечний MILNET. На якийсь час світи війни та Інтернету вирушили різними шляхами.
На цьому роздоріжжі Інтернет перетворився на цивільне – а зрештою і на комерційне – підприємство. Національний науковий фонд почав діяти окремо від Пентагону й узявся до створення ефективнішої версії ARPANET – NSFNET. Вона виявилася швидшою й залучила нові групи користувачів. З 1987-го до 1989 року кількість користувачів Інтернету зросла з 28 до близько 160 тисяч. Наступного року застаріла ARPANET поволі відійшла від справ. Вінт Серф виголосив прощальну промову. «Як перша, ти найкращою була, / Але тепер у вічний спокій відійшла. … Згадаю вірну службу зі слізьми на очах. / Склади тепер пакет свій і відпочинь у снах».
Поки Інтернет та військова справа нібито рухалися нарізно, інші світи постали на порозі зіткнення. У 1980 році британський фізик Тім Бернерс-Лі розробив прототип чогось нового під назвою «гіпертекст». Це була давно відома в теорії система «гіперпосилань», що могла пов’язувати цифрову інформацію разом безпрецедентними способами. Названа ENQUIRE, ця система становила велику базу даних, де елементи були позначені відповідно до їхніх зв’язків між собою. Система нагадувала дуже ранню версію «Вікіпедії». Втім, була одна суттєва відмінність. ENQUIRE насправді не була частиною Інтернету. Комп’ютери, де працювала ця революційна програма позначень, поки не могли розмовляти один з одним.
Бернерс-Лі не втрачав надії. У 1990-му він почав проектувати новий покажчик, що міг працювати в мережі комп’ютерів. Разом зі своєю командою Бернерс-Лі винайшов більшу частину цифрових скорочень, які використовують і досі. Розробники написали новий код, щоб зв’язати бази даних. Мова розмітки гіпертексту (HTML) визначала структуру кожного елемента, могла демонструвати зображення та відео, а найважливіше, давала змогу з’єднати щось із будь-чим. Протокол передачі гіпертексту (HTTP) визначав, як гіпертекст розсилали між інтернет-вузлами. Щоб надати йому легке для пошуку положення, за кожним елементом закріпили унікальний URI (універсальний ідентифікатор ресурсу), більш відомий як URL (універсальний локатор ресурсу). Бернерс-Лі назвав своє творіння Всесвітньою павутиною.
Так само як ARPANET сформувала системи, що зробили можливими онлайновий зв’язок, а протокол Серфа та Кана дозволив створити мережу мереж, що охоплювала весь світ, Всесвітня павутина – верхній шар якої ми тепер називаємо «Інтернет» – сформувала вигляд цього зв’язку. Підприємці швидко почали створювати перші інтернет-«браузери» – програмне забезпечення, що подавало Всесвітню павутину як низку візуальних «сторінок». Це допомогло зробити Інтернет придатним для масового використання; тепер навігація ним була доступна кожному власнику мишки та клавіатури. Протягом того самого періоду уряд США продовжував інвестиції в наукові дослідження та розвиток інфраструктури, щоб створити «інформаційний супергайвей». Найбільше цій ініціативі сприяв сенатор Ел Ґор, що призвело до появи неправильного твердження, нібито це він «винайшов» Інтернет. Справедливіше стверджувати, що Ел Ґор суттєво прискорив його розвиток.