Коли жандарми загримали у двері, батько дуже повільно почав їх відкривати, Василь шепнув мені про пістолет і комсомольський квиток, просив зберегти. Його заарештували. До ранку ніхто вже не спав. Вранці, нічого не сказавши батькам, я дістала пістолет і кинула в помийну яму, туди ж і різні деталі, які знайшла в кордах малини (Вася навмисне їх розкидав, як наче б то непотрібні).
Через тиждень привели брата додому жандарми для додаткового обшуку, перевернули все в хаті, шукали пістолет, били на очах у батьків Васю, Щоб признався. Не витерпіла сестра Тамара і сказала, що бачила, як я кидала пістолет в помийну яму. Тоді жандарми примусили Васю чистити її, а коли на дні залишилась лише рідина, один з жандармів опустив в неї Тамару і наказав руками шукати пістолет. Він був в кобурі, сестра підняла його, жандарм наказав батькові помити, після чого батько попросив дозволу на їх очах помитися і Басі. Допоміг зняти сорочку і застогнав: вся спина сина була в кровотечах і синьо-червоних рубцях. Повели нашого Василика знову в тюрму, а батька вночі розбив параліч.
Як стало пізніше відомо, тоді ж були заарештовані 200 підпільників, їх допитували в місті, а потім перевезли в Тирасполь, де 18 розстріляли, 6 засудили до вічної каторги, 11 чоловік до 25 років ув’язнення. Серед розстріляних був і наш дорогий Василько, Таміла Сергіївна Бубновська — моя подруга. Від неї я дізналась про останні хвилини життя її батька, про них вона з матір’ю дізналась у Тирасполі від очевидців тієї жахливої ночі 2 грудня 1943 року. «Відчинилися двері камери. Ввійшли начальник тюрми, прокурор, священик і жандарми.
Начальник зачитав шість прізвищ, наказав в’язням вийти». Сергій Бубновський від імені засуджених заявив, що вони не вийдуть, вони вимагають, щоб їх вели на страту вдень, а не вночі.
Начальник наказав жандармам вивести їх силою. Тоді підпільники кинулися на катів, ті відступили і зачинили за собою двері, двох жандармів приречені не відпустили.
Відкрили «вовчок» в дверях, вставили дуло кулемета, довгими чергами застрочили по камері. Стікаючи кров’ю, патріоти прощалися з життям.
Коли все стихло, двері знову відчинили, розстріляні лежали на полу. Сергій Бубновський лежав горілиць, одним оком дивився на злочинців (воно у нього було скляне), бандитів обійняв жах, піднявши багнета, один з них пірнув у відкрите око покійного.
Та час нацистського панування минав.
Шостого січня 1944 року на різдвяну ніч прилетів наш «кукурузник», скинув кілька бомб на місто. Вояки, які жили в нашій хаті, забігали, допитувалися, де є льох, вискочили, побігли у бомбосховище біля СШ № 1.
В ту ніч ще тричі бомбили залізницю, де стояли німецькі ешелони.
9 січня до нас прийшов товариш брата, розповів, що радянські війська вже близько, що до околиці міста навіть прорвалися два радянські танки, але їх підбили.
Нічого не сказавши матері, я з подругою на наступний день пішла в колгоспний садок біля парку культури (де тепер залізнична лікарня). Серед дерев, запорошені брудним снігом, стояли два танки. Подумалось: «А де ж ті, що привели їх сюди?»
На початку березня німці повністю взяли владу в свої руки, румунам не довіряли, їх солдати тинялися по місту як неприкаяні, а німецькі солдати групувались біля «юбернахтунга» — колишнього будинку райкому партії. Раптом з’явився наш «кукурузник», почав бомбити. Одна з бомб влучила в магазин напроти. Спричинилася паніка, забігали вояки, деякі, оговтавшись, почали навіть стріляти з автоматів по літаку, інші повтікали в будинок.
Нальоти нашої авіації почастішали.
Євреї розтягнули колючий дріт гетто, розбіглися хто куди, переховувалися у знайомих в місті, інші подалися на села.
У нас поселилися моя подруга Ліза Штейнберг. А Фіма Школьник з хлопчиком років 10-11 повернувся до свого дому, задумав сховатися на горищі. Коли вони підіймалися по східцях, їх помітив власник другої половини дому, він підняв крик, називав хлопців брудними словами, погрожував заявами в поліцію. На крик вийшов мій батько, почав розпитувати, що сталося, а тим часом Тамара, моя сестра, провела хлопців через безлюдний сусідський садок до нашої хати. Настав вечір, в комендантську годину з хати виходити небезпечно, тим більше, що поряд жили Матвійчуки, батько і син, вони служили в поліції, в цей час у них була чергова пиятика, вони горланили пісень, на крики не звернули уваги. Хлопці залишилися ночувати у нас. Світла не світили, двері і хвіртку закрили на замок. В наступні дні хлопці сиділи в комірчині, вночі виходили в садок подихати свіжим повітрям.
Вісімнадцятого березня я пішла по воду до колонки по вул. Кавказькій, біля СШ № 1. Не ступила і кількох кроків, як почула свист куль, зойкнувши, кинулась вниз в провулок і остовпіла: переді мною з’явились два солдати. На шапках — червоні зірки, поли шинелей запнуті за пояс, на плечах — погони, на ногах — обмотки — наші!
Один звернувся до мене, запитав, як непомітно пробратися до школи, пояснив, що в куполі обсерваторії з південної сторони засів німецький снайпер, треба його «викурити» звідтіля. Як уміла, вказала солдатам найбезпечніший шлях, а сама побігла додому з пустими відрами.
Біля нашої хвіртки були два німецькі солдати, вони намагалися її відкрити, та вона, замкнена зсередини, не піддавалась, тоді один з них вдарив прикладом у вікно сусіднього будинку, воно розлетілося з рамами, один за другим вони влізли в середину, через хвилину показалися біля дверей нашої хати, загримали прикладами. Відкрив батько, зайшли, почали оглядати всі кутки, один заліз в погріб, другий заглянув на піч, під постіль. Ми стовпилися у кутку, переляканими очима дивилися на прибульців. Один з них впився очима у Фіму, схватив за груди, прошипів: «Юда?»
Батько показав йому на ікони в кутку, а мати крадькома сунула Фімі в руки хрестик. Та німець почав його тягти з хати, ми з Тамарою не відпускали, так всіх трьох він і витяг надвір. Та в цей час почувся страшний вибух у школі, потім другий, третій, над нею зайнялося полум’я, почулася кулеметна стрілянина.
Не до нас стало воякам, відпустили: побігли туди, де рвалися снаряди, йшов справжній бій.
Над школою бушувало полум’я, чорний дим здіймався вище тополів.
Вранці наступного дня все стихло.
Прийшла сусідка і повідомила, що місто звільнене.
На третій день ми з Лізою пішли в центр міста. Радісно було йти знайомими вулицями, нікого не боятися. Коли вийшли з тунелю під вокзалом, зустріли трьох офіцерів, як знайомим, посміхнулися, а один з них презирливо кинув у вічі: «Німецькі вівчарки!».
Обпекли ті слова, почуті з вуст таких рідних нам солдатів, яких чекали, боготворили, стало боляче і гірко, затьмарилося сонце, мовчки повернулися додому. Нам було лише 16, чомусь згадалася синьо-червона спина Васі, жахи і злидні пережитих років окупації, довго не могла я спокійно дивитися на військових. Тільки з роками зрозуміла, що той офіцер — теж жертва війни і пропаганди.
Квітень був спокійним, налагоджувалося життя, хоч знали і відчували, що війна триває.
В ніч на 2 травня над містом з’явилися фашистські літаки, бомбили депо, залізницю, товарну станцію. З тієї ночі польоти почастішали. Коли вдень прилітав літак — розвідник, знали: вночі будуть бомбити. Жахливим було бомбардування 20 травня, коли бомба влучила в потяг з боєприпасами, почали розриватися снаряди, патрони, здавалося, що місто оточене з усіх боків і в нього стріляють з гармат і кулеметів. Багато було розбито будинків по вул. Київській, в центрі міста вщент зруйнований технікум, в бомбосховищі якого в ту ніч було багато людей, постраждав кінотеатр «Окрев», в ньому теж були люди.
Нальоти продовжувались до кінця серпня. Першого вересня 1944 року діти пішли в школу. Я в 9 клас школи №57 (тепер НЗ №5), сестра Тамара — в 7 клас СШ № 1. Брат Вася назавжди лишився в братській могилі жмеринчан-підпільників в м. Тирасполі.