У дворі господарювали німецькі солдати: милися напівголі, рубали дрова, на триніжках щось жарили, інші возилися біля машин, на нас, дітей, ніхто не звертав уваги.
На межі з сусідньою садибою росли високі черешні, густо вкриті чорними ягодами.
Дебела бабка Марійка, звертаючись до одного з німців, тлумачила йому «по-німецьки»: «Пан, пан, дай муки, я наварю вареників з черешнями», і жестами підтверджувала свої наміри: плескала в долоні, наче місила тісто, показувала на високу черешню. Не знаю, чи порозумілися...
Почалися важкі три роки фашистської окупації. В Жмеринці і селах південно-східного напрямку господарювали румуни, а від Браїлова до річки Рів — німці.
Взимку було холодно і голодно, покуштували хліба з горохляної муки, несоленого, ячмінного з вістюками, а були дні, що й ніякого не бачили.
Румунські вояки робили облави на села, збирали теплі речі, продукти харчування.
Та життя продовжувалось: підлітки-дівчатка шили «модні» сачки зі старих одіял, старші виходили заміж за військовополонених, народжували дітей. Хлопці 16-17 років вважали себе уже дорослими, бо ж на них ліг весь тягар робіт вдома і в колгоспі, а увечорі виходили на «горбок», співали пісень, залицялись до дівчат.
А ми, дітлахи, напівголодні, погано одягнені, взимку каталися на дерев’яних саморобних ковзанах в старих-престарих валянках з дірками (інколи лід намерзав під п’ятами).
Ходили і в школу, Завідуюча відділом шкіл Вінницького обкому КП(б)У Комірева 8 жовтня 1944 р. в довідці «Про роботу шкіл» писала:
«После освобождения области от немецко-фашистских оккупантов, до 20. 05. 1944 г. работало 1293 школы с охватом учащихся 220803 чел. В силу того, что во время оккупации школы фактически не работали, во всех школах есть много детей-переростков».
Переростки після війни були, звичайно, в школах, деякі діти не вчилися під час окупації, але школи були, особливо в румунській зоні окупації. Так, в Маложмеринецькій початковій школі заняття розпочались, як завжди, 1 вересня 1941 року. В великій класній кімнаті сиділи в одному ряду учні З, в другому — 4 класу.
Старий вчитель Рожко навчав грамоти, математики, німецької мови, а на уроках співів вивчали українські народні пісні, і часто, взявши стару скрипку, він грав якісь мелодії, учні, затамувавши подих, дивилися зачарованими очима на сухорляву руку, що водила смичком по струнах, на довгі обвислі чорні вуса, за які прозвали його «Тарганом», сиву голову і не чули дзвінка.
Неділь зо дві відвідував я цю школу, та ось дізнався, що й в місті відкрилася школа — до неї ближче ходити — то й вирішив перебратись до неї.
Перед першим уроком вчителька Валентина Софронівна наказала:
«Діти, послухайте „Молитву перед навчанням“, дуже важлива. Дивіться на образ нашого Спасителя» — над дошкою висіла ікона.
«Милосердний Господи, пошли нам ласку Духа Свого Святого, що подає нам розуму й зміцнює духовні сили наші, щоб ми уважно переймаючи науку, виросли Тобі, Творцеві нашому, на славу, батькам нашим на втіху, Церкві й Батьківщині на користь».
Пізніше були видані кожному учневі такі книжечки:
«Православний Молитовник для молоді»
м. Луцьк, 1941 року 21 дня Божого Благословляється.
Полікарп — Архієпископ Луцький і Ковельський.
Видано під редагуванням Богословської Секції Т-ва ім. митрополита Петра Могили.
Через якийсь час учнів перевели в інше приміщення, в якому до війни був залізничний технікум, будинок був зруйнований влітку 1944 року під час бомбардування, а в 50 роки на його місці побудована аптека і продовольчий магазин (по вул. Пушкіна).
Була перерва, діти вискочили на вулицю, хтось неголосно сказав: «Жидів ведуть...».
Дві колони людей йшли одна за другою, їх охороняли румунські солдати з автоматами.
Йшла, кульгаючи, старенька жінка, опираючись на плече дідка з ріденькою сивою борідкою, задивився на нас, ровесників, хлопчик років 12-13, йшов молодий чоловік, міцно пригорнувши дівчинку 2-3 років, раз-по-раз цілуючи біляву голівку...
Як пізніше дізналися, євреїв, які втекли від смерті з окупаційної німецької зони, передали знову ж таки німцям, їх вели на Браїлів, там і розстріляли всіх — чоловіків, жінок, дітей.
Покликав дзвінок до класу, розпочався урок, а перед очима була постать молодого батька, що йшов на смерть разом зі своєю маленькою донечкою, великі очі ровесника...
Влітку 1943 року прибіг старий сусід Янко, запитав, де мій батько, схвильовано повідомив, що поліцаї заарештували всіх підлітків з нашої вулиці, в тім числі і мого старшого брата, допитують, хто з них перерізав телефонний кабель. Зібралися і дорослі, батьки дітей. Поліцай сказав: «Якщо не видадуть „злочинця“, то кожен третій із заарештованих буде розстріляний». Так воно б і сталося, та в цей час підійшов чоловік, тримаючи в руках метровий кусок кабелю, сказав, що пастушок пригнав з пасовиська корову на обід, поганяючи її, як батогом, оцим кабелем, прив’язаним до палиці. Знайшли бідолашного. Переляканими очима він дивився на поліцая, людей, що зібралися на долині.
Поліцай, вихопивши «батога» у чоловіка, почав бити хлопчину, той впав на землю, несамовито кричав, плакав, просився. Екзекуція тривала досить довго, дивилися мовчки на розправу чоловіки, жінки плакали, почали умовляти розлюченого поліцая.
Пнувши блискучим чоботом хлопця, що знепритомнів, він взяв «батога» і пішов геть.
Десь-то не з гірших був фашист, можливо і сам був батьком.
Румунські окупанти все ж «гуманніше» відносились до населення. За найменші провини били гумовими палицями, а то й кулаками, грабували, але, як правило, не звірствували.
Перед жандармерією (тепер вул. Пушкіна, будинок не зберігся) росло велике дерево. Жителі міста не раз були свідками, як до нього прив’язували винуватців, порушників розпоряджень «правителів».
Якось до дерева прив’язали уже немолодого сивого чоловіка, босого, на грудях у нього був напис: «Я Слободян, був міліціонером — злодієм».
Через кілька днів до того ж дерева була прив’язана жінка за те, що розпускала на базарі якісь брехливі чутки, вона плакала і лементувала: «Ой, людоньки, не говорила я нічого, ой, не говорила, клянусь Господом, не говорила...».
Доля цих людей невідома, як і їх провина.
З перших днів окупації була встановлена в місті і навколишніх селах комендантська година до 10-ї вечора.
Якийсь Татаринов — як запам’ятали його старі люди — порушив комендантську годину, вийшов від своєї нареченої, повертався додому і зустрів двох патрулів, що вони йому сказали, чи хотіли заарештувати, невідомо, але закінчилося тим, що він вихватив у одного з патрулів клинок, що висів у того на поясі, і пірнув у груди, той впав, другий кинувся до товариша, а Татаринов метнувся через рів у садок, було темно, куля не здогнала його.
Село було оточене солдатами, шукали скрізь сміливця, та не знайшли.
В окупаційній німецькій зоні цей випадок не закінчився б безкарно: спалили б село, не пощадили б і людей.
Покуштував і я батога влітку 42-го року. Та не від румуна, а прислужника нової влади, «ревнителя» колгоспної власності. Пас тітчину корову на узліссі. Загрався і не помітив, що вона пішла у конюшину колгоспного поля. Налетів верхи на коні бригадир, чи як він там називався, мені навперейми та й оперезав так, що рубець залишився на тілі. А тоді я й не спам’ятався і не відчув з переляку болю.
Дісталося і моєму старшому братові за порушення комендантської години.
Старший від нього за віком хлопець запропонував віднести разом якусь книжку гарненькій сусідці (сам соромився йти до неї). Отож, заговорились у неї, вийшли десь-то о 12. Випав глибокий сніг, по дорозі протоптана невеличка доріжка, не звернеш в сторону, чимчикують один за другим. Парубійко пішов уперед, зник з очей. Було тихо і морозно. Задумалось братові свиснути. І в ту ж мить попереду показалися патрулі, втікати нікуди. Лайнулися по-своєму, схопили за ворот винуватця: «Партизан!», але побачивши, що це був підліток, заїхав один з них по пиці братику так, що в очах заіскрилося, відпустив, наказав не вештатись в нічний час.